Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 230

230

Ще раз кивнувши, Патрік розплакався. Голосив, вимовляючи щось нерозбірливе. Сюзанна повільно заповзла в камеру, спираючись на долоні, готова будь-якої миті вискочити, якщо биття головою об стіну повториться. Але Патрік сидів тихо. Коли вона вже була біля нього, він поклав голову їй на груди й усе плакав. Сюзанна озирнулася на Роланда і поглядом сказала йому, що тепер і він може зайти.

Коли Патрік підвів голову й поглянув на неї, в його очах стояло німе собаче обожнювання.

— Не хвилюйся, Патріку, — сказала йому Сюзанна. Детта вже зникла (либонь, стомилася від власної доброти). — Він більше не прийде, він мертвий, як цвях в одвірку, мертвий, як камінь у річці. А тепер я хочу, щоб ти зробив одну річ. Я хочу, щоб ти розтулив рота.

Патрік миттєво затряс головою. В його очах знову прозирнув страх, але було й дещо інше: Сюзанні це не сподобалося ще більше. Сором.

— Так, Патріку, так, розтули рота.

Він несамовито сіпнув головою, довге масне волосся злетіло в різні боки, як насадка швабри.

— Що… — почав Роланд.

— Цить, — зупинила Сюзанна. — Патріку, відкрий рота й покажи нам, що там. Потім ми заберемо тебе звідси, й ти більше ніколи не сидітимеш у цьому підвалі. Більше ніколи не будеш обідом для Дандело.

Патрік благально поглянув на неї, але Сюзанна не піддалася: вона твердо дивилася йому в вічі. Зрештою він заплющив очі й повільно розтулив рота. Всі зуби були на місці, а от язика не було. Мабуть, Дандело набрид голос ув’язненого (чи слова, які він вимовляв), і він просто вирвав йому язика.

Сім

Минуло двадцять хвилин, і Сюзанна з Роландом стояли на кухні та дивилися, як Патрік Денвіл їв з миски суп. Щонайменше половина рідини лишилася в нього на сорочці, але Сюзанна цим не переймалася. Супу вистачало, а в єдиній спальні хатини були запасні сорочки. На гачку біля дверей висіла важка куртка Джо Коллінза, яку Патрік мав одягнути, коли вони вирушать у дорогу. Що ж до решток Дандело — чи то пак Джо Коллінза, — вони загорнули їх у три ковдри й, не церемонячись, викинули надвір, у сніг.

— Дандело був вампір, який харчувався емоціями, а не кров’ю, — сказала Сюзанна. — А Патрік… Патрік був для нього коровою. З корови можна отримати лише два види харчів: молоко і м’ясо. З м’ясом заковика в тому, що ти з’їдаєш найкращі шматки, потім не найкращі, потім робиш м’ясне рагу, і все, м’яса більше нема. А молоко можна брати довго… звісно, якщо ти цю корову час від часу ще й годуватимеш.

— Як думаєш, давно він тримав його унизу? — спитав Роланд.

— Не знаю. — Але вона пам’ятала шар пилу на балоні з ацетиленом, дуже добре пам’ятала. — Думаю, доволі довго. А для Патріка то взагалі була ціла вічність.

— Болюча вічність.

— Дуже болюча. Коли Дандело виривав бідолашному хлопчику язика, боліло, мабуть, страшенно, але емоційне кровопивство було ще гіршим. Ти ж бачиш, у якому він стані.

Авжеж, Роланд бачив. Розумів також іншу проблему.

— Ми не можемо взяти його з собою в заметіль. Навіть якщо натягти на нього три шари одягу, я впевнений, він загине.

Сюзанна кивнула, теж у цьому впевнена. А також у тому, що їй не слід залишатися в цій хаті. Інакше загинути може вона.

Роланд з нею погодився.

— Ми перечекаємо заметіль у сараї. Буде холодно, але я бачу кілька позитивних моментів. До нас може прийти Мордред, і Ліппі може повернутися.

— І ти вб’єш їх обох?

— Еге ж, якщо вдасться. А ти маєш щось проти?

Обміркувавши питання, вона похитала головою.

— Гаразд. Позбираймо все, що може нам знадобитися, бо багаття не зможемо розпалити ще днів зо два. А може, й чотири.

Вісім

Як виявилося, до того, щоб буря вдавилася власною люттю і вщухла, мусило пройти три ночі й два дні. Ближче до сутінок наступного дня з суцільної запони снігу пришкандибала Ліппі, й Роланд всадив кулю в її сліпу голову. Мордред не показувався, хоча другої ночі Сюзанна відчула його близьку присутність. Напевно, Юк теж щось відчув, бо підійшов до дверей сараю й загавкав, мов навіжений, кудись у хурделицю, що невтомно намітала сніг.

За цей час Сюзанна дізналася про Патріка Денвіла значно більше, ніж сподівалася. За той проміжок часу, що його тримали в ув’язненні, він добряче поїхав розумом, але це її не здивувало. Дивовижною була його здатність одужувати, хоч і обмежена. Сама Сюзанна не знала, чи змогла б так швидко прийти до тями після такого важкого випробування. Можливо, почасти це пояснювалося його талантом. У тому, що хлопець талановитий, вона пересвідчилася на власні очі — в кабінеті у Сейра.

Дандело дуже погано годував свого в’язня, давав йому рівно стільки їжі, щоб він не сконав, а сам регулярно висмоктував з нього емоції: двічі на тиждень, а іноді тричі, й зрідка — що чотири дні. І щоразу, коли Патрік був переконаний, що наступного разу не витримає, помре, у Дандело з’являлися гості. Останнім часом Патрік був позбавлений найзгубніших нападів Дандело, бо «товариства» побільшало. Тієї ночі, коли вони вмостилися на нічліг у сіннику, Роланд сказав Сюзанні, що, на його думку, більшість гостей Дандело були втікачі з Ле Кас Рой Рюс чи з містечка під замком. Цих утікачів Сюзанна зрозуміти могла: «Короля вже нема, то забираймося звідси до дідька, поки не пізно. Зрештою, Великий Червоний може забрати собі в голову, що треба повернутися, а він же божевільний, вар’ят, у нього не всі вдома».

Кілька разів Джо являвся полоненому в справжній подобі Дандело і поглинав хлопчиків жах від побаченого. Але від своєї ув’язненої корови йому потрібно було щось набагато більше, ніж жах. Сюзанна здогадувалася, що різні емоції були подібні до розмаїття смаків: те саме, що їсти свинину сьогодні, курятину завтра, а рибу — післязавтра.

230