Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 229

229

Роланд зупинився.

— Сльози моєї матері, — промовив він тихо. Цей вираз вона чула від нього лише одного разу — коли вони натрапили на оленя, який упав з обриву й лежав з переламаними задніми ногами й однією передньою, помираючи від голоду й сліпо дивлячись на них, бо мухи виїли нещасній тварині очі.

Сюзанна заклякла на місці, аж поки він не підкликав її жестом, а потім швидко на долонях підповзла до нього й стала праворуч.

У дальньому кутку, біля кам’яної стіни Данделового підвалу (південно-східному кутку, якщо вона правильно орієнтувалася в сторонах світу), було облаштовано тюремну камеру. Двері були з перехрещених сталевих перекладин. Тут же стояв і зварювальний апарат, яким, напевно, користувався Дандело, споруджуючи міні-тюрму… але вже давно, судячи з товстого шару пилюки на балоні з ацетиленом. На гачку у вигляді літери S, вмурованому в стіну, трохи далі, ніж сягала рука ув’язненого (Сюзанна не сумнівалася, що так близько гачка причепили, щоб з нього познущатися), висів великий старовинний

(дед-е-чам дед-е-чі)

срібний ключ. Сам в’язень стояв біля ґрат своєї темниці й простягав до них брудні руки. Він був такий худий, що нагадав Сюзанні страшні фото з концентраційних таборів, які вона колись бачила, знімки тих, хто вижив у Освенцимі, Берген-Бельзені та Бухенвальді, живих (ледь живих) обвинувачень усього людства, у смугастих формах, що теліпалися на них, мов на вішаках, у потворних кепках-таблетках, і з жахливо яскравими очима, у яких читалося повне розуміння всього, що відбувалося з цими людьми. «Хоч би ми не розуміли, що з нами сталося, — промовляли ті очі, — але на жаль, ми все розуміємо».

Щось подібне було і в очах Патріка Денвіла, коли він простягав до них руки й нерозбірливо та благально скрикував. Зблизька ці зойки нагадали Сюзанні перегуки якоїсь тропічної пташки з музики до фільму: «ай-їіі», «ай-їїі», «ай-йоок», «ай-йоок»!

Роланд зняв з гака ключа і підійшов до дверей. Однією рукою Денвіл ухопив його за сорочку, і стрілець відштовхнув її, спокійно, без гніву, як здалося Сюзанні. А проте худе створіння в камері сахнулося, і його очі від жаху вилізли з орбіт. Волосся він мав довге, аж до плечей, але на щоках був лише кволий натяк на бороду. На підборідді та над верхньою губою волосся росло трохи густіше. Сюзанна подумала, що йому років із сімнадцять, але аж ніяк не більше.

— Не ображайся, Патріку, — спокійним, наче вони розмовляли, тоном промовив Роланд і вставив ключ у шпарину. — Ти ж Патрік? Патрік Денвіл?

Худа істота в брудних джинсах і завеликій сірій сорочці (яка звисала майже до колін), не відповівши, забилася в куток. Коли спина вперлася в камінь, він повільно сповз донизу біля відра, яке, як зрозуміла Сюзанна, слугувало йому парашею. Перед сорочки збрижився, а потім, коли коліна піднялися високо, майже до маківки, стік юнакові у пах, неначе вода. З обрамлення колін визирало виснажене перелякане обличчя. Коли Роланд відімкнув двері камери й прочинив їх, наскільки це було можливо (петель на дверях не було), Патрік Денвіл знову закричав по-пташиному, тільки цього разу гучніше: АЙ-ЇІІ! АЙ-ЙООК! АЙ-ЇІІІІІІ! Сюзанна аж зубами заскреготала. Роланд зробив перший крок у камеру, і підліток заверещав ще гучніше і забився головою об камені ззаду. Стрілець позадкував на крок, щоб вийти з камери. Жахливі гупання головою припинилися, але Денвіл дивився на незнайомця перелякано й недовірливо. Та знову простягнув брудні руки з довгими нігтями, немов благаючи про допомогу.

Роланд перевів погляд на Сюзанну.

Вона підібралася на руках і стала в дверях. Виснажений хлопчик у кутку вереснув і забрав жалібно простягнуті руки, схрестив їх на грудях, щоб захиститись, хоч як це жалюгідно виглядало.

— Ні, зайчику. — То була Детта Волкер, якої Сюзанна ще ніколи не чула, ба навіть не підозрювала, що Детта може бути такою. — Ні, сонечко. Я тебе не скривджу, якби я хотіла тебе скривдити, я б всадила тобі дві кулі в голову, як тому мудаку нагорі.

Щось промайнуло у нього в очах — а може, вони просто миттєво розширились, показуючи трохи більше налитих кров’ю білків. Всміхнувшись, вона кивнула.

— Отож! Маса Коллінз, він мертвий! Він більше ніколи не спуститься сюди і не… що? Що він робив з тобою, Патріку?

Крізь кам’яну стелю в них над головами вони почули притлумлений звук: у стіну вдарив вітер. Заблимали лампочки, стара хата скаржливо зарипіла й застогнала.

— Що він з тобою робив, хлопчику?

Та все було марно. Він не розумів. Та щойно вона вирішила здатися, як Патрік Денвіл підніс руки і взявся за живіт. Риси його обличчя скривилися в гримасі, що мала означати сміх.

— Він тебе смішив?

Скулений у кутку, Патрік кивнув. І ще дужче скривився. Стис руки в кулаки й підніс їх до обличчя. Потер ними щоки, очі й зиркнув на неї. Сюзанна помітила в нього на переніссі маленький шрам.

— А ще змушував тебе плакати?

Патрік знову кивнув і повторив пантоміму зі сміхом: тримався за живіт і округлював губи, потім показував плач, витираючи удавані сльози з брудних щік. Але цього разу в пантоміми була ще й третя частина: Патрік підніс складені ківшиком долоні до рота й поцямкав губами — плям-плям-плям.

— Він змушував тебе сміятися, плакати і їсти, — пролунав угорі в неї за спиною голос Роланда.

Патрік так люто затрусив головою, що вдарився об кам’яну стіну свого кутка.

— Він сам їв, — виправила Детта. — Це ти хочеш нам сказати? Дандело їв.

Патрік радісно кивнув.

— Він примушував тебе сміятися й плакати, а сам жер твої емоції. Бо він харчувався ними!

229