Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 207

207

Два

Мордред мерз так само, як і вони, промерзав до кісток, та поряд з ним не було нікого.

Він перебував досить близько і чув їх: не слова, а звуки їхніх голосів. Неспроможний стримати дрож, він запхнув до рота жмут сухої трави, злякавшись, що Роланд із його гострим слухом почує цокотіння його зубів. Бушлат залізничника вже не зігрівав: Мордред викинув його, коли той настільки розлізся, що вже не тримався на плечах. Рукава він забрав, коли йшов з містечка під замком, але вони теж розпалися на шмаття, починаючи від ліктів, і він роздратовано, з прокляттями, пожбурив його в низьку траву, що росла вздовж старої дороги. А чоботи він міг носити лише завдяки тому, що скрутив з довгої трави грубу мотузку і прив’язав нею рештки взуття до ніг.

Він подумував, чи не перекинутися на павука, знаючи, що тоді тіло не так потерпатиме від холоду, проте все його коротке життя затьмарювала примара голоду і він підозрював, що в глибині душі завжди його боятиметься, байдуже, скільки харчів матиме в своєму розпорядженні. Знали боги, їжі лишалося небагато: три відрізані руки, чотири ноги (дві з них частково з’їдені) і шматок торса з плетеного кошика — от і весь провіант. Якщо він перекинеться, павук пожере ці крихти ще до світання. Неподалік ходила дичина (Мордред незгірш за свого Білого Татка чув оленя), але він сумнівався, що зможе її заманити чи наздогнати.

Тож він сидів, і тремтів, і слухав звуки їхніх голосів, аж поки голоси не стихли. Може, вони заснули. Він і сам міг трохи подрімати. І єдине, що втримувало його від того, щоб начхати на все й піти геть, — ненависть до них. Бо вони були в товаристві одне одного, тоді як у нього не було нікого. Нікого-нікого.

«Мордред голодний, — тужливо подумав він. — Мордреду холодно. І в Мордреда нікого нема. Мордред сам-один».

Він притулив своє зап’ястя до рота, глибоко ввігнав зуби й став смоктати тепло, що витікало з руки. У крові відчувалися рештки життя Рендо Задумливого… але їх було так мало! І вони так швидко закінчувались! А коли закінчаться, не буде більше нічого, крім беззмістовного циклу переробки себе самого.

У темряві Мордред розплакався.

Три

За чотири години після світання, під білим небом, що обіцяло дощ або мокрий сніг (чи те й інше водночас), Сюзанна Дін лежала, тремтячи, за поваленим стовбуром і дивилася вниз у маленьку улоговину. «Ти почуєш Юка, — інструктував її стрілець. — І мене почуєш. Я зроблю, що зможу, але гнатиму їх поперед себе, а стріляти буде зручніше тобі. Постарайся, щоб кожна куля потрапила в ціль».

Погіршувало становище невідчепне відчуття, що Мордред зачаївся десь дуже близько і може спробувати напасти на неї з засідки, зі спини. Вона постійно озиралася, проте вони вибрали доволі відкриту місцину, і в траві за нею нікого не було, тільки раз пробіг підстрибом великий коричневий заєць, тягнучи по землі вуха.

Врешті з-за купи дерев зліва почувся пронизливий гавкіт Юка. А наступної миті загукав Роланд:

— Хайя! Хайя! Ану швидко біжіть! Біжіть, я кому сказав! І не зупиняйтесь! Не зупиняйтесь ні… — Слова обірвалися кашлем. Не подобався їй той кашель. Геть не подобався.

Крізь дерева вона побачила якийсь рух і покликала на поміч Детту Волкер (то був один з нечисленних випадків, відколи Роланд змусив її визнати, що в її голові криється інша особа).

Ти мені потрібна. Якщо хочеш, щоб тобі знову було тепло, то зроби так, щоб мої руки не тремтіли і я могла стріляти прямо.

І безперервне тремтіння тіла припинилося. А коли з-за дерев вискочило стадо оленів — і не маленьке, під проводом самця з розкішними рогами, — руки теж перестали труситись. У правій вона тримала Роландів револьвер з руків’ям, оздобленим сандаловим деревом.

З’явився Юк. Він вискочив з лісу за останнім оленем, що трохи відстав від стада. То була самиця-мутант, яка бігла (з дивною грацією) на чотирьох ногах різної висоти, а п’ята м’яко теліпалася під черевом, як цицька. Останнім вийшов Роланд. Він уже не біг, а радше йшов, похитуючись, уперед швидким кроком. Вона не звернула на нього уваги: прицілювалася у ватажка, поки здоровань біг у її полі обстрілу.

— Сюди, — шепнула вона. — Перебіжи правіше, миленький, ну ж бо, давай. Комала-кам-кам.

Причини робити це ватажок стада не мав жодної, проте це сталося: він повів своїх утікачів трохи в бік Сюзанни. А її саму сповнила та холодність, якої вона чекала. Все навколо набувало виразніших обрисів, зір загострювався, аж поки вона не побачила м’язи під шкурою ватажка, білі півкола білків його очей, коли він їх підкочував, давній шрам на передній нозі найближчої до нього самиці, який так і не заріс шерстю. Їй раптом схотілося, щоб з обох боків від неї лежали Едді та Джейк, відчували те, що відчувала вона, бачили те, що вона, та потім і це бажання зникло.

Я вбиваю не з револьвера: та, що вбиває з револьвера, забула лице свого батька.

— Я вбиваю серцем, — пробурмотіла вона й відкрила вогонь.

Перша куля втрапила оленю-ватажку в голову, і він упав на лівий бік. Решта стада побігла повз нього. Одна самиця перестрибнула через його тіло, і Сюзаннина куля наздогнала її в найвищій точці польоту. Самиця впала мертва з іншого боку, одна нога в неї незграбно вивернулась, поламана, вся грація щезла.

Сюзанна почула, як Роланд вистрелив тричі, але не озирнулась, щоб подивитись, як він упорався. У неї було своє завдання, і виконала вона його добре. Кожна з останніх чотирьох куль у барабані наздогнала по оленю, і лише один ще ворушився, коли впав. Їй не спало на думку, що то були навдивовижу вдалі постріли, а надто з револьвера. Врешті-решт, вона була стрільцем, і стрілянина була її справою.

207