Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 206

К оглавлению

206

Він пообіцяв розбудити її опівночі, але дав поспати на дві години довше, розуміючи, що в теплі багаття її тіло справді відпочивало — бодай одну ніч. О першій ночі за своїм чудовим новим годинником він нарешті відчув, що погляд їхнього переслідувача вже не спрямовано у їхній бік. Як і всі незліченні діти до нього, Мордред довго опирався сну, але о найтемнішій порі ночі його зморило. У своїй тимчасовій кімнаті небажана самотня дитина зараз спала, вкрившись рештками бушлата і підмостивши під щоку руки.

А чи його губки, вкриті кіркою засохлої крові сея Задумливого, надимаються і дрижать, неначе бачать уві сні пиптик, який відчували лише раз, молоко, якого так ніколи й не скуштували?

Роланд не знав. Та й не надто хотів знати. Він просто радів, що не спить глупої ночі, і підкидав час від часу шмат дерева в багаття, що вже потроху пригасало. Він подумав, що воно швидко згасне. Дерево було новіше, ніж те, з якого було збудовано будинки в містечку, та все одно старезне, майже закам’яніле.

Завтра вони побачать дерева. Перші з часів Кальї Брин Стерджис, якщо не брати до уваги ті, що росли під штучним сонцем Алгул Сьєнто, і ті, які він бачив у світі Стівена Кінга. Це буде добре. А тим часом пітьма чекала. За колом багаття, що вичахало, простогнав вітер, скуйовдив Роланду волосся і приніс з собою слабкий запах снігу. Стрілець закинув голову назад і дивився, як у чорноті небес над ним крутяться стрілки зоряного годинника.

Розділ IV
ШКУРИ

Один

Без багаття їм довелося провести не одну-дві ночі, а три. Остання була найдовша — найстражденніші дванадцять годин у Сюзанниному житті. «Невже ця ніч гірша за ту, коли помер Едді? — спитала вона себе певної миті. — Ти справді хочеш сказати, що це гірше, ніж лежати без сну в тій кімнаті гуртожитку, знаючи, що відтепер ти тільки так і лежатимеш? Гірше, ніж обмивати йому обличчя, руки й ноги? Обмивати їх для землі?»

Так. Це було гірше. Їй було дуже неприємно це усвідомлювати, і вона б нізащо не зізналася комусь іншому, але глибинний нескінченний холод тієї останньої ночі був набагато гірший. Її жахав кожен легкий подмух вітру з засніжених земель на сході й півдні. Усвідомлювати, як легко фізичний дискомфорт міг захопити владу, поширитись, як отруйний газ, аж поки не займе весь простір, загребе собі все поле для гри, було жахливо і водночас на диво впокорювало. Горе? Втрата? Які дрібниці порівняно з маршем холоду твоєю шкірою, що піднімався від пальців рук і ніг, заповзав у твій розтриклятий ніс і ворушився там. Повз до мозку, хай вам буде відомо. І до серця. У лещатах такої холоднечі горе і втрата були просто словами. Ні, навіть не так. Лише звуками. Навіть беззмістовною балаканиною, коли сидиш і тремтиш під зорями, чекаючи на ранок, а він усе не приходить і не приходить.

Погіршувало становище те, що довкола них було повно дерева для багать, бо вони вже дійшли до живої смуги, яку Роланд називав «підсніжжям». Тут низкою тяглися довгі порослі травою схили (хоч трава зараз була здебільшого мертва й укрита снігом) і неглибокі улоговини, де росли поодинокі дерева і текли струмки, тепер перепинені кригою. Раніше, вдень, Роланд показав на кілька отворів у кризі й сказав, що їх зробили олені. На кілька купок посліду теж вказав. У світлі дня ці знаки здавалися цікавими, навіть вселяли надію. Та в цій нескінченній прірві ночі, коли Сюзанна слухала постійний тихий цокіт власних зубів, вони не означали нічого. Едді нічого не означав. Джейк теж. Темна вежа нічого не означала, і велике багаття, що його вони розклали на околицях підзамкового містечка, теж. Вона пам’ятала, яке те багаття було на вигляд, проте відчуття тепла, що зігрівало шкіру, поки на ній не виступили масні краплини поту, пригадати не могла. Як людина, що на секунду-дві померла й на мить потрапила до осяйного загробного життя, вона могла лише сказати, що то було прекрасно.

Роланд сидів, оповивши її руками, час від часу сухо покашлюючи. Сюзанна подумала, що він міг застудитися. Але ця думка теж була безсила. Лише холод мав значення.

Одного разу, незадовго до того, як світанок нарешті став плямою розповзатися на сході, вона побачила помаранчеві вогники, що кружляли далеко попереду, за тим місцем, де починаєшся сніги. Вона запитала в Роланда, чи знає він, що воно таке. Насправді її це не цікавило, просто звук власного голосу переконував, що вона ще жива. Поки що принаймні.

— Я думаю, то гоби, — сказав він.

— Щ-що? — Жодного слова вона не могла вимовити, щоб не затнутись.

— Не знаю, як це пояснити. Та це й не потрібно. З часом ти їх сама побачиш. А зараз, якщо прислухаєшся, то почуєш щось ближче і цікавіше.

Спочатку вона чула лише зітхання вітру. Потім, коли вітер ущух, її вуха розрізнили сухий шелест трави, через яку щось пробиралося. Доповнював звукову картину тихий хрускіт, і Сюзанна збагнула, що то було: копита, які ступали по кірці криги, відкриваючи течію води для холодного світу над нею. Вона також зрозуміла, що за три-чотири дні, мабуть, вдягнеться в пальто зі шкури тварини, яка оце зараз прийшла на водопій, але це також не мало жодного значення. Час — беззмістовне поняття, коли сидиш у темряві без сну й безперервно мучишся від болю.

І вона думала, що раніше їй було холодно? Сміх, та й годі.

— А Мордред? — запитала вона. — Думаєш, він десь там?

— Так.

— І так само, як ми, відчуває холод?

— Цього я не знаю.

— Роланде, я вже недовго зможу це витримувати… правда, я просто не зможу.

— Тобі й не доведеться. Скоро світанок, і я сподіваюся, що завтра до сутінок у нас уже буде багаття. — Він покашляв у кулак і знову її обійняв. — Коли встанемо й підемо, тобі стане краще. А доти порадіймо, що ми разом.

206