Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 170

170

— Я не зможу її прочитати, — стенув плечима він. — Декілька окремих слів розберу, але всю — ні.

— Ти не зможеш, зате моя дівчинка зможе, — сказав Мозес Карвер. — Моя дівчинка Одетта, яку ти звеш Сюзанною.

Роланд повільно кивнув. І хоч раніше його вже почали обсідати сумніви, перед внутрішнім зором постала яскрава картинка: ось вони вдвох сидять близько до багаття (великого, бо ніч холодна), а між ними тулиться Юк. У скелях над ними вітер завиває гіркі ноти зими, але їм байдуже, бо шлунки в них ситі, тіла в теплі від накинутих на плечі шкур тварин, яких вони вбили власноруч, і в них є історія, що не дасть нудьгувати цілий вечір.

Роман Стівена Кінга про безсоння.

— Вона почитає тобі в мандрах, — сказав Карвер. — У ваших останніх мандрах, Боже-Боже!

«Так, — подумав Роланд. — Лишилося почути останню історію, пройти останній шлях. Той, що веде до Кан’-Ка Но Рей і Темної вежі. Принаймні хотілося б так думати».

— У романі Багряний Король використовує Еда Діпно, щоб убити дитину, — сказала Ненсі Діпно. — Хлопчика, якого звуть Патрік Денвіл. Якраз перед нападом, поки Патрік з мамою чекають, коли одна жінка штовхне промову, хлопчик малює картинку, на якій зображає вас, Роланде, і Багряного Короля, очевидно, ув’язненого на верхівці Темної вежі.

Роланд аж підскочив у кріслі.

— На верхівці? Ув’язнений на верхівці?

— Спокійно, — сказала Меріан. — Не нервуйтеся, Роланде. Кельвіністи вже багато років аналізують кінгівську писанину, кожне слово, кожну згадку, і всі результати скеровують у Нью-Мексико, творцям доброго розуму. І хоч ці дві команди ніколи не бачили одна одну, не помилюся, якщо скажу, що працюють вони разом.

— Хоч і не завжди в злагоді, — докинула Ненсі.

— Ще б пак! — вигукнула Меріан роздратовано, наче суддя, якому не раз і не двічі довелося припиняти дрібні сварки. — Але одностайні вони в одному: що відсилання до Темної вежі в Кінга майже завжди замасковані й часом не означають нічогісінько.

Роланд кивнув.

— Він пише про Вежу, бо про неї завжди думає його підсвідоме. Але часом скочується до безглуздя.

— Так, — підтвердила Ненсі.

— Але, очевидно, ви не вважаєте цю книжку хибним слідом, інакше ви б її мені не дарували.

— Не вважаємо, — погодилася Ненсі. — Проте це не обов’язково означає, що Багряного Короля ув’язнено на верхівці Вежі. Хоча, думаю, все може бути.

Роланд подумав про своє власне переконання: що Короля замкнено зовні, на своєрідному балконі. Чи була то справжня інтуїція, а чи йому просто хотілося в це вірити?

— У будь-якому разі ми думаємо, що вам слід пошукати цього Патріка Денвіла, — сказала Меріан. — Наші дві групи погодилися в тому, що він реальна особа, проте його слідів у нашому світі ми знайти не змогли. Можливо, вам це вдасться — у Краї Грому.

— Чи далі, — вставив Мозес.

Меріан кивнула.

— У тій історії, яку Кінг розповідає у «Безсонні»… побачите самі… Патрік Денвіл помирає молодим. Але цілком можливо, що це не так. Розумієте?

— Не зовсім.

— Коли ви знайдете Патріка Денвіл а… або він знайде вас… може виявитись, що він ще дитина, яку описано в цій книзі, — сказала Ненсі, — або старий, як дядечко Моз.

— Ото не пощастить бідоласі, коли так, — пирхнув від сміху старий.

Роланд підняв книжку, уважно роздивився біло-червону обкладинку, провів пальцем по опуклих літерах, які вперто не хотіли складатися для нього в слово.

— Ви впевнені, що це просто історія?

— З весни тисяча дев’ятсот сімдесятого, коли Кінг надрукував рядок: «Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець», — відповіла Меріан, — він написав дуже мало «просто історій». Нехай він сам у це й не вірить, зате віримо ми.

«Проте за ті роки, що маєте справу з Багряним Королем, ви вже, напевно, сахаєтеся власної тіні», — подумав Роланд. Але вголос сказав:

— Якщо це не історії, то що?

Відповів йому Мозес Карвер.

— Ми думаємо, що послання в пляшках. Можливо. — В його манері говорити Роланд раптом побачив схожість з говіркою Сюзанни, і на серці йому защеміло. Зненацька він захотів побачити її, дізнатися, що з нею все гаразд. Це бажання було таке сильне, що залишило гіркий присмак на язиці.

— …те велике море.

— Що, даруйте? — перепитав Роланд. — Я замислився.

— Я сказав, що ми вважаємо, що Стівен Кінг закидає свої пляшки в те велике море. Те море, яке ми називаємо Прим. Сподіваючись, що вони до тебе дістануться і та звістка, яка всередині, уможливить для тебе й моєї Одетти досягнення вашої мети.

— І це підводить нас до наших останніх подарунків, — сказала Меріан. — Справжніх подарунків. Перший… — Вона вручила йому скриньку.

Кришка відкривалася на петлях. Роланд уже поклав було ліву руку на кришку, щоб відкинути її, але зупинився і поглянув на своїх співрозмовників. Вони всі дивились на нього з надією і якоюсь тривожною цікавістю. Йому навіть стало якось ніяково. Шалена (проте на диво переконлива) думка стрілила йому в голову: що ці люди — насправді агенти Багряного Короля і коли він відчинить скриньку, останнім, що побачить, буде запрограмований снич і до червоного нуля в зворотному відліку залишиться всього, кілька клацань. А останніми звуками, які він почує перед тим, як світ вибухне довкола, буде їхній божевільний сміх і крик: «Хайл Багряному Королю!» Звісно, все могло бути, проте настала така мить, коли він мусив комусь довіряти, бо альтернативою було божевілля.

«Якщо це воля ка, нехай буде так», — подумав він і відкрив скриньку.

170