Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 145

145

— Синку… Джейк?

— Я тримаю його, — сказав хлопчик, не розплющуючи очей. — Не Стівена Кінга, його думок я сягнути не можу, іншого. Я маю змусити його загальмувати. Як примусити його загальмувати?

Місіс Тасенбаум досить часто слухала свого чоловіка за роботою (той вів довгі діалоги з самим собою), тож питання, що не потребувало відповіді, впізнала одразу. Крім того, вона гадки не мала, про кого говорить хлопчик, розуміла лише, що не про Стівена Кінга. Тобто інших варіантів у глобальному масштабі лишалося ще шість мільярдів.

Попри це, вона відповіла, бо згадала, що її саму завжди змушувало зупинятися.

— Шкода, що йому не треба в туалет, — сказала Айрін.

Одинадцять

Полуниць у штаті Мен немає, принаймні зараз, коли сезон ще тільки почався, зате є малина. Джастина Андерсон (з Мейбрука, штат Нью-Йорк) і Ельвіра Тусейкер (її ловеллська подруга) бредуть узбіччям траси 7 (котру Ельвіра й досі називає Старою фрайбурзькою дорогою) з пластмасовими відерцями і збирають малину з кущів, що тягнуться щонайменше на півмилі вздовж старої кам’яної стіни. Ту стіну збудував століття тому Герет Маккін — саме з його онуком розмовляє зараз Роланд Дескейн з Гілеаду. Ка — це колесо, ви знаєте.

Дві жінки вже годину насолоджуються прогулянкою, і не тому, що аж так люблять ту малину (Джастина взагалі думає, що своєї не їстиме: насіння неприємно застрягає між зубами). Просто прогулянка для них — чудова нагода поділитися родинними новинами і трохи посміятися, згадуючи ті роки, коли їхня дружба ще була нова і, напевно, найважливіша з усього, що мали в житті молоді дівчата. Вони познайомилися в коледжі Вассара (здавалося, це було тисячу років тому) і на четвертому курсі разом несли гірлянду зі стокроток. Саме це вони й обговорюють, коли синій мінівен («додж-караван» 1985 року, Джастина впізнає марку й модель, бо її старший син купив собі таку, коли його роду побільшало) виїжджає з-за повороту, де стоїть німецький ресторан Мельдера і Братгауза. Його заносить то в один бік, то в інший: то на одному узбіччі збурить пилюку, то п’яно кинеться на протилежне узбіччя і там теж підніме куряву. Коли він робить це вдруге (котячи вже на них, і досить швидко, чорт забирай), Джастина думає, що зараз він з’їде в кювет («беркицьнеться черепахою», як казали в сорокові, коли вони з Ельвірою вчилися у Вассарі), але цього не стається, бо водій встигає здати назад і повернутись на дорогу.

— Дивися, п’яний той водій, чи що? — стривожено запитує Джастина. Вона тягне Ельвіру назад, але дорогу їм перекриває стара стіна, прикрита малиновими кущами. Їхні штани чіпляються за терен («Слава Богу, — пізніше подумає Джастина… коли матиме час подумати, — що того дня ми з Ельвірою не були в шортах»), і на шпичаках лишаються клаптики тканини.

Джастина думає, що треба обійняти подругу за плече й разом перевалитися через стіну, яка доходить їм до стегна, зробити сальто назад, як на гімнастиці багато років тому в коледжі, але зважитися на це не встигає — синій фургон уже біля них, але тієї миті, коли він їх проминає, він більш-менш тримається в межах дороги і не становить для них загрози.

Джастина проводжає його поглядом, чує притлумлене ревіння рок-музики. Серце важко гупає в грудях, на язиці металевий присмак якоїсь речовини, яку викинуло тіло — адреналіну, найпевніше. А на півдорозі до верхівки пагорба синій фургон знову заносить за білу лінію. Водій старається вирівняти курс… занадто старається. І знову синій фургон опиняється на правому узбіччі, здійнявши шлейф куряви, що тягнеться на п’ятдесят ярдів.

— Господи, сподіваюся, Стівен Кінг помітить цього козла, — каже Ельвіра. Вони проминули письменника за півмилі до цього місця й привіталися. Певно, на денних прогулянках його бачили всі мешканці містечка.

Водій фургона неначе чує, що Ельвіра Тусейкер обізвала його козлом, бо спалахують гальмівні вогні. Мінівен зненацька з’їжджає на узбіччя і зупиняється. Відчиняються дверцята, й до жінок долинає потужний гуркіт рок-музики. А ще вони чують, як водій — чоловік — на когось кричить (Ельвіра й Джастина дуже співчувають тій людині, яка мала нещастя опинитися в одній машині з цим типом такого прекрасного червневого дня).

— Не чіпати! — кричить він. — Це не вам, чули?

Водій сягає рукою у фургон, дістає ціпок і за його допомогою перелазить через кам’яну стіну в кущі. Мінівен торохтить мотором на узбіччі, дверцята водія відчинені, з одного кінця виходить синій вихлоп, а з іншого — рок-музика.

— Що він робить? — трохи нервово запитує Джастина.

— Думаю, хоче відлити, — відповідає її подруга. — Але якщо містер Кінг щасливчик, то цьому типу припекло по-великому. Тоді в Кінга буде час зійти з траси й повернути на Черепахову алею.

Зненацька Джастині перехотілося збирати ягоди. Вона хоче повернутися додому і випити чашку міцного чаю.

Водій швидко, хоч і накульгуючи, виходить з кущів і знову вдається до ціпка, щоб перелізти через стіну.

— Мабуть, по-великому йому не треба було, — відзначає Ельвіра. І поки жахливий водій вибирається на сидіння свого синього мінівена, дві пристаркуваті дами перезираються і, не втримавшись, хихочуть.

Дванадцять

Роланд дивився, як старий дає жінці вказівки — щось про те, щоб зрізати кут по Воррінгтон-роуд, — і тут Джейк розплющив очі. Стрільцеві хлопчик здався невимовно змученим.

— Я зміг його зупинити й відправити відлити, — сказав Джейк. — Тепер він вовтузиться з чимось за сидінням. Не знаю, що там таке, але надовго це його не затримає. Роланде, це кошмар. Ми жахливо запізнюємось. Треба їхати.

145