Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 144

144

— Нам потрібно врятувати йому життя.

Сім

Сонний положистий спуск під’їзної дороги Роланд упізнав одразу, хоч востаннє бачив його під чорним грозовим небом і увагу його відвертав блискотливий тахін, який летів. Сьогодні тут не було жодних тахінів та іншої живності. За роки, що минули, з даху будинку, що стояв унизу, зняли гонт і вкрили його міддю, а майданчик, на якому колись росли дерева, став газоном, але під’їзна дорога була та сама, з табличкою «Кара Сміхотуха» зліва і знаком з номером 19 великими цифрами праворуч. За нею виблискувало під сонячними променями озеро.

З газону долинало дзижчання косарки. Роланд подивився на Джейка, і вигляд хлопчика його збентежив. Той сидів блідий, з широко розплющеними очима, в яких стояв переляк.

— Що? Що таке?

— Роланде, його там немає. Ні його, ні когось із домашніх. Там лише чоловік, який підстригає траву.

— Дурниці, як ти можеш… — почала місіс Тасенбаум.

— Я знаю! — закричав на неї Джейк. — Я знаю, дамочко!

Роланд подивився на Джейка з неприкритою цікавістю, що межувала зі страхом… Але в своєму стані хлопчик чи то не зрозумів цього погляду, чи то не звернув на нього уваги.

«Навіщо ти обманюєш, Джейку? — подумав стрілець. Але інша думка не забарилась: — Він не обманює».

— А якщо це вже сталося? — спитав Джейк. Так, він хвилювався за Кінга, але не лише за нього. — А що, як він мертвий, а сім’ї немає вдома, бо їх викликала поліція, і…

— Цього ще не сталося, — відповів Роланд, але на цьому його впевненість закінчувалась. Що ти знаєш, Джейку, і чому не кажеш мені?

Та часу на роздуми про це не лишалося.

Вісім

Чоловік з блакитними очима говорив спокійно, але вигляд у нього при цьому був не спокійний, відзначила про себе Айрін Тасенбаум, аж ніяк не спокійний. І співочі голоси, що їх вона вперше почула біля іст-стоунгемського універсального магазину, змінилися. Їхня пісня, як і раніше, була солодкою, але чи не закралася в неї нотка відчаю? Так здалося Айрін. В ній з’явилося благання, від якого в жінки запульсував у скронях біль.

— Звідки ти знаєш? — закричав хлопчик, якого звали Джейк, на чоловіка (свого батька, за здогадом Айрін). — Звідки така впевненість, бляха-муха?

Замість відповісти на питання малого, чоловік на ймення Роланд подивився на неї. Місіс Тасенбаум відчула, як шкіра на руках і спині вкривається сиротами.

— Їдь униз, сей, будь ласка.

Вона з сумнівом подивилась на крутий узвіз під’їзної дороги до «Кари Сміхотухи».

— Якщо я це зроблю, то, мабуть, не зможу підняти цю іржаву бляшанку назад на дорогу.

— Тобі доведеться, — сказав Роланд.

Дев’ять

Роланд здогадався, що чоловік, який підстригав газон, був кріпаком Кінга (чи як ці люди називалися в тутешньому світі). Його волосся під солом’яним брилем було геть сиве, але був він міцний і спину тримав рівно, без видимих зусиль несучи тягар своїх літ. Коли до будинку крутою під’їзною доріжкою спустився пікап, чоловік припинив роботу і став, тримаючи руку на газонокосарці. А коли відчинилися дверцята з боку пасажирського сидіння і з машини вийшов стрілець, вимкнув косарку вимикачем. І зняв бриля (не до кінця усвідомлюючи, що робить це, подумав Роланд). А тоді його погляд зупинився на револьвері, що висів у Роланда на стегні, й очі йому полізли мало не на лоба, аж розгладилися довкола них дрібні «гусячі лапки».

— Здрастуйте, містере, — сторожко сказав він. «Він вважає мене нахожим, — подумав Роланд. — Як і вона».

Але своєрідними нахожими вони з Джейком і були; просто так сталося, що потрапили вони в час і простір, де таке явище, як прихід з іншого світу, було чимось доволі звичним.

І де час мчав учвал.

Перш ніж чоловік устиг ще щось сказати, Роланд заговорив сам.

— Де вони? Він де? Стівен Кінг? Говори, чоловіче, правду кажи!

Капелюх вислизнув з раптово ослаблих пальців старого і впав біля його ніг на свіжоскошену траву. Його карі очі невідривно дивилися в очі Роланду, заворожені: як кролик на удава.

— Сім’я на тому боці озера, в іншому своєму домі, — сказав він. — Раніше то був будинок Шиндлера. У них там якесь свято чи що. А Стів сказав, що під’їде до них після прогулянки. — І старий махнув у бік маленького чорного авта, що стояло на відрозі під’їзної доріжки. З-за рогу будинку було видно хіба що його бампер, та й то частину.

— Де він гуляє? Ти знаєш? Розкажи цій жінці!

Старий зиркнув Роланду через плече і знову подивився на стрільця.

— Простіше буде, якщо я вас сам туди відвезу.

Роланд замислився над цим, але його роздуми тривали недовго. Простіше — це з одного боку. А з іншого, де Кінга чекало одне з двох: або порятунок, або смерть — може бути й складніше. Бо на дорозі ка вони знайшли цю жінку. Хоч яку мізерну роль їй судилося зіграти, саме її вони знайшли першою на Шляху Променя. Врешті-решт усе було отак просто. Що ж до масштабу її ролі, то про такі речі не годилося судити завчасно. Хіба вони з Едді не думали про Джона Каллема, котрого зустріли в тій самій придорожній крамниці за три колеса на північ звідси, що його роль у їхній історії буде незначна? Але насправді все виявилося геть інакше.

Усі ці думки промчали в його свідомості менш ніж за секунду, то була ніби стенограма, схожа на спалах прозріння («чуйки», як називав його Едді).

— Ні, — він показав великим пальцем через плече. — Розкажи їй. І швидше.

Десять

Хлопець — Джейк — привалився спиною до спинки сидіння, його руки безвільно лежали по боках. Незвичайний собака стривожено вдивлявся йому в обличчя, але хлопчик цього не бачив. Його очі були заплющені, й Айрін Тасенбаум спершу вирішила, що він знепритомнів.

144