Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 126

126

— Нічого тут не вдієш, Кеґ, просто…

Не встиг крук договорити, як повз нього з криком пробіг Руйнач. Та Джеклі дав йому такого стусана, що бідолаха розпластався посеред вулиці.

— Тримайтеся купи, хробаки! — прогарчав крук. — Хочете бігти — біжіть, але зберігайте, бля, порядок!

Неначе в такому гармидері можна було дотримуватися порядку, не без утіхи подумав Роланд. Потім той, кого звали Джеклі, прокричав рудоголовому:

— Нехай один-двоє підсмажаться, решта самі зупиняться!

Якби Едді чи Джейк розпочали тієї миті стрілянину, вона б усе ускладнила. Але жоден з них цього не зробив. Троє стрільців спостерігали зі своїх сховків, як із хаосу й паніки поставав сякий-такий порядок. Приспіли інші охоронці. Джеклі й рудий вишикували їх двома рядами, утворивши коридор, що перетинав вулицю. Поки коридор не сформувався остаточно, між них зуміли проскочити декілька Руйначів, але всього-на-всього декілька.

З’явився інший тахін, з головою горностая, і взяв керівництво на себе, підмінивши Джеклі. Він вгатив кількох Руйначів кулаком у спини, щоб вони швидше просувалися.

З південного кінця Головної вулиці долинув розпачливий зойк:

— Хтось перерізав огорожу!

І наступний:

— Вартові, здається, мертві!

Слідом за останнім криком пролунав вереск жаху, і Роланд чітко зрозумів, неначе побачив на власні очі: якийсь бідака-Руйнач натрапив на відітнуту голову вартового в траві.

Нажахане бурмотіння ще не стихло, коли з провулка між пекарнею і магазином взуття виринули Дінкі Ерншо і Тед Бротіґен, так близько біля Джейкового сховку, що він міг простягнути руку з вікна машини й торкнутися їх. Теда поранили в руку. Його правий рукав від ліктя до зап’ястя був червоний, але бігти Тед ще міг — за допомогою Дінкі, котрий підтримував його рукою. Коли вони вдвох пробігали крізь стрій охоронців, Бротіґен озирнувся і глянув просто туди, де ховався Роланд. Потім вони з Ерншо ступили в провулок і зникли з поля зору.

Таким чином вони опинилися в безпеці, принаймні поки що, і це було добре. Але де ж велике цабе? Де був Прентис, начальник цієї мерзенної тюрми? Роланд хотів розправитися з ними обома — з Прентисом і тим горностаєголовим тахіном, що зараз командував охоронцями. Відітни змії голову — і змія сконає. Але чекати довше вони не могли. Потік Руйначів уже вичахав. Стрілець сумнівався, що сей Горностай чекатиме на тих, хто відставав, — він боятиметься, що його дорогоцінні підопічні проскочать крізь дірку в загорожі. Він мав розуміти, що в цій похмурій голій місцевості далеко вони не втечуть, але також розумів, що коли поселення атакували з півночі, то рятівники можуть чекати…

Але, слава богам і Ґану, сей Пімлі Прентис був неподалік — він хитався, задихався і вочевидь був шокований. Кобура з револьвером гойдалася під м’ясистою пахвою. З ніздрі й кутика ока текла кров, неначе від усієї колотнечі у нього в голові розірвалася кровоносна судина. Він пішов до Горностая, похитуючись із боку в бік (саме це п’яне погойдування Роланд звинувачуватиме пізніше в душі за результат вранішнього бою), напевно, збирався перебрати на себе командування операцією. Їхні короткі, але міцні обійми, в яких обидва шукали заспокоєння, розповіли стрільцеві все, що йому потрібно було знати про близькість їхніх взаємин.

Він націлив револьвер на потилицю Прентиса, натиснув на гашетку і побачив, як бризнула кров і полетіло волосся. Начальник Прентис розкинув руки з розчепіреними пальцями на тлі темного неба й повалився просто під ноги ошелешеному Горностаю.

І тієї ж миті спалахнуло атомне сонце, заливаючи світ сліпучим світлом.

— Хайл, стрільці, вбивайте усіх! — закричав Роланд, долонею правої руки одводячи курок свого револьвера, прадавньої машини смерті. Четверо полягло від його пострілів, перш ніж до охоронців, вишикуваних в ряд, як глиняні качечки у тирі, дійшло, що стріляють, не кажучи вже про те, щоб вони встигли належним чином зреагувати. — За Ґілеад, за Нью-Йорк, за Промінь, за ваших батьків! Слухайте мене, слухайте! Не залишайте живими нікого! ВБИВАЙТЕ ВСІХ!

І вони: стрілець з Ґілеаду, колишній наркоман з Брукліну, самотня дитина, яку місіс Ґрета Шоу колись називала Бамою, — стали вбивати. Ззаду, з півночі, розтинаючи смуги диму на своєму «ПТС» (і лише раз ухилившись від прямого курсу — щоб об’їхати розплющене тіло хатньої робітниці, тільки цю звали Таммі), їх наздоганяла четверта: та, яку колись молоді ревні чоловіки з Національної асоціації сприяння поступу кольорового населення навчали протестувати ненасильницькими методами, але яка цілковито й без жалю прийняла спосіб життя, в якому все вирішувала зброя. Сюзанна пристрелила трьох неповоротких охоронців-г’юмів і одного тахіна, який намагався втекти. У тахіна через плече було перекинуто рушницю, але скористатися нею він навіть не намагався. Натомість він підняв лиснючі волохаті руки (голова в нього чимось скидалася на ведмежу) і став благати пощади. Але Сюзанна, пам’ятаючи про те, що відбувалося в поселенні і як пюре з мізків діточок згодовували нищівникам Променів, щоб вони працювали якнайкраще, не змилостивилася над ним, хіба що вбила його швидко, не змушуючи мучитись і тремтіти від страху перед долею.

На той час, коли вона в’їхала в провулок між кінотеатром і перукарнею, стрілянина припинилася. Фінлі й Джеклі конали, Джеймс Кеґні був уже мертвий — його людська маска, наполовину зірвана, оголювала бридотну пацючу голову. Поряд з цими трьома лежали ще три дюжини, так само мертві. Придорожніми канавами Плезантвіля, що доти були бездоганно чисті, стікала тепер їхня кров.

126