Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 85

Там, унизу, ще горіло світло: він бачив два ряди білих ламп — напевно, то були вуличні ліхтарі у Плезантвілі, жовті кола, найпевніше, від натрієвих ламп на стежках Руйнівницького універу, як називала те місце Сюзанна… і промені ліхтариків, що своїм стрибанням викреслювали безладні візерунки в темряві.

«Ні, — подумав Джейк. — То не ліхтарики. То прожектори. Як у фільмі про в’язницю».

— Ходімо назад у печеру, — сказав він. — Там уже нічого не видно, а в цій темряві мені незатишно.

Роланд погодився. Вервечкою вони пішли за ним, Едді ніс на руках Сюзанну, Джейк з Юком замикали хід. Хлопчик усе чекав, коли ж виття першого підхопить другий пустельний собака, але все мовчало.

Чотири

— Вони дерев’яні, — сказав Джейк. Він сидів по-турецькому під газовим ліхтарем, і приємне біле світло заливало йому обличчя.

— Дерев’яні, — кивнув Едді.

Сюзанна на мить завагалася: вона розуміла, що це питання надзвичайно важливе, тому ретельно обмірковувала все побачене. Але потім теж кивнула.

— Дерево, я майже в цьому впевнена. Особливо той будинок, який називають Дамлі-Гаузом. Зводити котедж у стилі королеви Анни з каменю чи цегли, а потім маскувати його під дерево? В цьому нема сенсу.

— Якщо це введе в оману заброд, які захочуть його спалити, то сенс є, — сказав Роланд. — Ще й який.

Сюзанна замислилася. Звісно, він мав рацію, але…

— І все одно я скажу — дерево.

Роланд кивнув.

— Я також.

Він відкрив велику зелену пляшку з написом «Пер’є», яку знайшов раніше, й пересвідчився, що в ній вода. Узяв п’ять чашечок і налив порцію в кожну, а потім поставив по чашці перед Джейком, Сюзанною, Едді, Юком й собою.

— Чи визнаєш ти мене діном? — спитав він у Едді.

— Так, Роланде, ти й сам це знаєш.

— Чи розділиш ти зі мною кхеф і чи вип’єш цю воду?

— Так, якщо хочеш. — Едді перестав усміхався. На нього знову накотило те відчуття, сильне відчуття. Ка-шюм, печальне слово, якого він ще не знав.

— Пий, васале.

Едді не надто сподобалось, що його назвали васалом, але воду він випив. Роланд нахилився і поклав поцілунок на його вуста.

— Я люблю тебе, Едді, — сказав він, і за стінами печери в руїнах Краю Грому здійнявся пустельний вітер, жбурляючи жмені шорсткого отруйного піску.

— Ну… я теж тебе люблю, — здивовано промовив Едді. — А що сталося? Тільки не кажи, що нічого, бо я відчуваю.

— Нічого не сталося, — з усмішкою сказав Роланд, але Джейк ще ніколи не чув у стрільцевому голосі такого глибокого смутку. І це його настрашило. — Це лише ка-шюм. Він навідує всі ка-тети, які будь-коли існували… але зараз, поки ми одне ціле, ми розділимо воду. Розділимо кхеф. Насправді це радість.

Він подивився на Сюзанну.

— Чи визнаєш ти мене діном?

— Так, Роланде, я визнаю тебе діном. — Сюзанна була дуже бліда, але в цьому могло бути винне біле світло газових ліхтарів.

— Чи розділиш ти зі мною кхеф і чи вип’єш цю воду?

— З радістю, — сказала вона й підняла пластикову чашечку.

— Пий, жінко-васале.

Вона випила, і серйозний погляд її очей ні на мить не відривався від його обличчя. Їй згадалися голоси, які вона чула у сновидінні про тюремну камеру в Оксфорді: цей помер, і той помер, і інший теж помер; о Дискордія, і морок глибшає.

Роланд поцілував її в губи.

— Я люблю тебе, Сюзанно.

— Я теж тебе люблю.

Стрілець повернувся до Джейка.

— Чи визнаєш ти мене діном?

— Так. — Жодних сумнівів у його блідості бути не могло: навіть губи у Джейка стали попелясто-сірі. — Ка-шюм означає смерть, чи не так? Хто з нас помре?

— Цього я не знаю, — сказав Роланд, — але тінь ще може відступити від нас, бо колесо безупинно обертається. Ти не відчув ка-шюм, коли ви з Каллагеном заходили до ресторану з вампірами?

— Так.

— Ка-шюм для обох?

— Так.

— Але ти тут. Наш ка-тет міцний, він пережив багато небезпек. І цю може теж витримати.

— Але я відчуваю…

— Так. — Роландів голос звучав м’яко, але з очей не зник той жахливий погляд. Погляд, у якому був не лише смуток. Він наче промовляв, що все буде як буде, але в ньому прозирала Вежа, Темна вежа, і саме в ній він перебував уже душею і серцем, ка і кхефом. — Так, я теж це відчуваю. Як і ми всі. Саме тому ми ділимо одне з одним цю воду, котра є дружба. Ти розділиш зі мною кхеф, випивши цю воду?

— Так.

— Пий, васале.

Джейк випив. І перш ніж Роланд встиг поцілувати його, він кинув чашечку, обвив руки довкола стрільцевої шиї й гарячково прошепотів йому на вухо:

— Роланде, я люблю тебе.

— Я теж тебе люблю, — сказав стрілець і відпустив його. Надворі знову знявся вітер. Джейк чекав, що якась істота завиє, може, навіть переможно, але все мовчало.

З усмішкою Роланд повернувся до пухнастика-шалапута.

— Юку з Серединного світу, чи визнаєш ти мене діном?

— Дін! — сказав Юк.

— Чи розділиш ти зі мною кхеф і чи вип’єш цю воду?

— Кхеф! Вод!

— Пий, васале.

Юк опустив пичку в свою чашечку (що насправді було нелегко) і хлебтав, аж поки чашка не спорожніла. Він очікувально підвів очі. На вусах у нього висіли намистинки «пер’є».

— Юку, я тебе люблю, — і з цими словами Роланд нахилив обличчя до шалапута (і його гострих зубів). Юк лизнув його в щоку і знову тицьнувся носом у чашечку, перевірити, чи не лишилося там краплини-двох.

Роланд простягнув руки. За одну взявся Джейк, за другу — Сюзанна. Невдовзі вони всі поєдналися. «Як п’янички наприкінці зборів „Ал-Анону“» — подумав Едді.