— Фінлі О’Теґо!
— Заходь, Фінлі! — Не відводячи погляду від дзеркала. М’ясисті пальці охопили велетенського розпухлого прища. Натиснули.
Фінлі перетнув кабінет Прентиса і застиг у дверях ванної. Щоб зазирнути всередину, йому довелося трохи нахилити голову. Як для тахіна, він мав напрочуд високий зріст — більш ніж сім футів.
— Я повернувся зі станції, наче нікуди і не від’їжджав, — як і в більшості тахінів, голос у Фінлі то зривався на вереск, то переходив у гарчання. Для Пімлі вони всі розмовляли, як покручі в «Острові доктора Моро» Герберта Веллса, і він усе чекав, коли ж вони хором заявлять: «А хіба ми нелюди?» Якось Фінлі прочитав цю думку в нього в голові й запитав про неї. Прентис відповів цілком щиро, знаючи, що в суспільстві, де телепатія низького рівня була звичним явищем, чесність — найкраща політика. Єдина політика, коли ти маєш справу з тахінами. До того ж Фінлі О’Теґо йому подобався.
— Що повернувся зі станції — це добре, — кивнув Пімлі. — І що ж ти там знайшов?
— Робота-ремонтника. Схоже, в нього стався збій на боці «Дуги-16» і…
— Стривай, — перебив його Прентис. — Зажди, зажди. Дякую.
Фінлі чекав. Зосереджено насупившись, Прентис нахилився ближче до дзеркала. Начальник Блакитного Раю й сам був високий, з велетенським черевом, мав товсті стегна й довгі ноги. Він уже почав лисіти, а синюшний ніс видавав у ньому п’яницю зі стажем. На вигляд йому було років із п’ятдесят. І почувався він також приблизно на п’ятдесят (і навіть молодшим, якщо напередодні не пиячив усю ніч з Фінлі та кількома кан-тої). Приїхав він сюди теж п’ятдесятирічним, а було це багато років тому (щонайменше двадцять п’ять, та й то з великим применшенням). У цьому світі час був дурнуватий, як і напрям. Дуже легко було втратити відчуття й того, й іншого. Деякі фолькен також губили розум. А якщо раптом ґиґнеться їхня сонячна машина…
Верхівка чиряка випнулася… затремтіла… луснула. Ага!
Струмінь кривавого гною вирвався з місця інфекції, ляпнувся на дзеркало і потік униз трохи ввігнутою поверхнею. Пімлі стер його пучкою пальця й хотів було струсити в нужник, але потім жестом запропонував Фінлі.
Тахін спершу похитав головою, потім приречено зітхнув (дівуля, що роками сидить на дієті, впізнала б це зітхання одразу) і, взявши начальника за руку, поклав його пальця собі до рота. Зісмоктав гній і відпустив палець із добре чутним чпоканням.
— Хоч і не слід було б, та не можу відмовити собі в задоволенні, — сказав Фінлі. — Хіба не ви розповідали, як люди на тому боці вирішили, що їсти рідкісну яловичину шкідливо?
— Атож, — Фінлі витер паперовою хустинкою чиряк, з якого досі сочився гній із сукровицею. Тривалий час він жив у цьому світі й повертатися до того, іншого, не збирався з багатьох причин, але донедавна був у курсі всіх подій, що там відбувалися. До попереднього року (якщо це можна було назвати роком) він доволі регулярно отримував «Нью-Йорк Таймз». До «Таймзу» він мав велику слабкість, обожнював розв’язувати надруковані в ньому щоденні кросворди. То була маленька згадка про дім.
— Але їсти її не перестали.
— Атож, багато хто їсть. — Він відчинив аптечку й дістав пляшечку перекису водню «Рексол».
— Ви самі винні, що мені запропонували, — вів далі Фінлі. — Не те щоб для нас воно було шкідливе; на смак воно солодке, як мед чи ягоди. Проблема — це Край Грому. — І так, наче його бос не розумів, про що йдеться, Фінлі додав: — Того, що звідти приходить, треба стерегтися. Отрута, самі розумієте.
Прентис змочив шмат вати перекисом і обробив ранку на щоці. Він дуже добре розумів, про що йдеться Фінлі, хіба могло бути інакше? Перед тим, як з’явитися тут і взяти на себе обов’язки начальника, він понад тридцять років не мав на шкірі жодної плямки. Тепер у нього були прищі на щоках і лобі, вугрі на скронях, бридкі чорні цятки довкола носа і пухир на шиї, що його скоро видалить Ґанглі, лікар поселення. (Прентис вважав, що Ґанглі — жахливе ім’я для лікаря, щось середнє між гангліями і гангреною). Тахіни і кан-тої мали менше клопотів зі шкірою, але їхня плоть могла ні сіло ні впало тріснути, вони потерпали від носових кровотеч, і навіть незначні подряпини (від колючки чи гострих уламків скелі) могли без своєчасної обробки призвести до зараження крові й смерті. Попервах від таких інфекцій чудово рятували антибіотики, але раювання швидко скінчилося. Те саме було з фармацевтичними дивами на кшталт «аккутану». Авжеж, через довкілля. Смертоносними були самі скелі й земля, що їх оточували. Щоб побачити найгірший варіант розвитку подій, варто було лиш поглянути на Родів, пришелепуватих мутантів. Звісно, вони забрідали далеко на… південний схід чи вже щось інше? Далеко в той бік, де вночі бачили слабке червоне світіння, і подейкували, що там усе значно гірше. Пімлі не був певен, що це правда, але підозрював, що так воно і є. Землі за Федіком назвали Дискордією не тому, що там була курортна зона.
— Хочеш іще? — запропонував він Фінлі. — У мене пара визрілих на лобі.
— Ні, я хочу доповісти, добре перевірити касети відеонагляду і телеметрію, швиденько оглянути Читалку і на тому робочий день вважати завершеним. А після того прийму гарячу ванну і годинки зо три проведу за хорошою книжкою. Я читаю «Колекціонера».
— І тобі подобається, — здивовано констатував Прентис.
— Дуже подобається, кажу спасибі. Ця книжка нагадує мені про нашу ситуацію. Та тільки мені більше до вподоби думати, що наша мета трохи шляхетніша, а мотиви — вищі, ніж сексуальний потяг.