Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 68

Дінкі розсміявся.

— Це ти добре підмітив, приятелю.

— А що таке «кі’-дам»? — поцікавився Джейк, хоч уже й сам здогадувався. Люди в Кальї своєрідно називали частини тіла: головна коробка, серцева коробка, кі’-коробка. Що означало процеси мислення, емоції й функції, які виконував у людини зад. Тваринні функції, як їх назвали б деякі; сральна коробка — так теж можна було перекласти, якщо в тебе сама вульгарщина на думці.

Тед знизав плечима.

— Кі’-дам означає «срака замість голови». Це так Дінкі прозвав сея Прентиса, начальника Девару. Але ж ти й сам знав, правда?

— Здається, — кивнув Джейк. — Здогадувався.

Тед подивився на нього довгим поглядом, і щось у його виразі допомогло Джейкові розібратися, як саме Стенлі дивився на Роланда. То був не страх, а зачудування. Джейк досить чітко розумів, що Тед досі думає про те, як він схожий на того, кого звали Боббі, а ще не сумнівався, що Тед знає про його здібності до читання думок. Але що змушувало чудуватися Стенлі? Хоча, можливо, він забагато приділяв цьому уваги. Цілком могло бути, що Стенлі просто не сподівався побачити коли-небудь на власні очі живого стрільця.

Зненацька Тед рвучко повернувся від Джейка до Роланда.

— А тепер погляньте туди, — сказав він.

— Ого! — вигукнув Едді. — Що за чорт!

Сюзанну побачене здивувало й розвеселило водночас. Те, на що показував Тед, нагадало їй біблійну сагу режисера Сесіла Б. Демілля «Десять заповідей», а надто той епізод, де Червоне море, що розійшлося за велінням Мойсея, підозріло нагадувало желе, а голос Бога, що лунав з неопалимої купини, дуже вже скидався на голос актора Чарлза Лафтона. І все ж, то було дивовижно. Тобто по-голлівудському спецефектно і видовищно.

У них на очах товстелезний сніп сонячного світла спускався з отвору в низько навислих хмарах. Він, мов прожектор, прорізав моторошно темне повітря і освітлював поселення, що розташовувалося десь за шість миль від станції «Край Грому». «Миль зо шість» — от і все, що можна було сказати про відстань, бо в цьому світі не існувало більше півночі та півдня, принаймні таких, яким можна було б довіряти. Тепер у ньому був лише Шлях Променя.

— Дінкі, наш бінокль у…

— Нижній печері?

— Ні, коли ми були тут востаннє, я переніс його в горішню, — у тоні Теда вчувалося безмежне терпіння. — Він на купі ящиків біля самого входу. Принеси його, будь ласка.

Цієї розмови Едді не помітив узагалі, так його зачарував (і потішив) той широкий сніп сонця, що осявав зелений і радісний шмат землі, настільки нереальний у цій похмурій безплідній пустелі, як… ну, напевно, так само нереальним здавався Сентрал-парк туристам з Середнього Заходу, що вперше приїжджали до Нью-Йорка.

Там він бачив будівлі, що нагадували гуртожитки коледжу — нормальні гуртожитки, — та інші споруди, схожі на старі комфортабельні особняки, перед якими розкинулися широкі зелені моріжки. На дальньому боці ділянки, освітлюваної сонячним променем, була начебто вулиця, обабіч якої тяглися ряди крамниць. Ідеальна маленька Мейн-стрит Америки, за винятком одного: обидва її кінці виходили в темну кам’янисту пустелю. Ще Едді роздивився там чотири кам’яні вежі, порослі приємним оку зеленим плющем. Ні, не чотири, шість. П’ята і шоста крилися в тіні гарних старих в’язів. В’язи в пустелі, ото дивовижа!

Повернувся з біноклем Дінкі і простягнув його Роландові, але той похитав головою.

— Не ображайся на нього, — сказав Едді. — Його очі… скажімо так, це щось із чимось. А от я не відмовлюся глянути в бінокль.

— Я теж, — кивнула Сюзанна.

Едді простягнув їй бінокля.

— Дами вперед.

— Та ну, я потім…

— Припиніть! — мало не загарчав на них Тед. — Наш час спливає, а ризик росте. Не гайте першого і не збільшуйте нам другого, прошу вас.

Сюзанну це зачепило, але вона втрималася від того, щоб сказати щось різке у відповідь. Натомість мовчки взяла бінокль, піднесла до очей і відрегулювала. Побачене лише посилило її відчуття, що то маленьке університетське містечко, до якого прилягало мальовниче село. «Закладаюся, що студенти й селяни живуть мирно, — подумала вона. — Містечко в’язів та університет Руйначів разом, як арахісове масло і желе, Еббот і Костелло, рука й рукавичка». Коли в «Сетедей Івнінг Пост» друкували Рея Бредбері, вона завжди розгортала ту сторінку першою, бо обожнювала Бредбері. А те, що вона бачила зараз у бінокль, нагадало їй Ґрінтаун, ідеальне вигадане містечко Бредбері, що розташовувалося в Іллінойсі. Там дорослі сиділи на своїх ґанках у кріслах-гойдалках, попиваючи лимонад, а діти грали в квача з ліхтариками у літніх вечірніх сутінках, що їх коли-не-коли розсікали світлячки. А університетське містечко? Там не пиячили, а якщо й пиячили, то в межах пристойності. Жодного «драпу», коліс і рок-н-ролу. Там дівчатка цілували своїх хлопців на добраніч палко і цнотливо та радо бігли назад у гуртожиток, щоб доглядальниця не подумала про них чогось поганого. Місце, де цілий день світило сонце, по радіо співали Перрі Комо й сестри Ендрюс, і ніхто з мешканців навіть не підозрював, що живуть вони в зруйнованому світі, який зрушив з місця.

«Хоча ні, — холодно подумала Сюзанна, — дехто здогадується. Саме тому ці троє прийшли нас зустріти».

— Це Девар-Тої, — рівним тоном сказав Роланд, і то було не питання.

— Ага, — кивнув Дінкі. — Старий добрий Девар-Тої. — Він підійшов до Роланда і показав на велику білу споруду біля гуртожитків. — Бачите? То Дім розбитих сердець, там живуть кан-тої. Тед називає їх ницими. Це покручі тахінів і людей. А вони самі називають це місце не Девар-Тої, а Алгул Сьєнто, що означає…