Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 59

Втретє і востаннє Мордред вивів перед собою знак питання.

— Звідси до Девар-Тої ведуть лише одні робочі двері, юний володарю. Ті, якими користуються Вовки… чи користувалися. Певно, тепер уже їхні походи в минулому. Роланд і його друзі справді пройшли крізь ті двері, але не хвилюйся, їм буде що робити, коли опиняться на тому боці. На виході їх зустрінуть, і зустріч буде не надто приязна! Може, ми візьмемо їх, поки вони розбиратимуться з Руйначами, позосталими Дітьми Родерика та істинними вартовими. Хочеш?

Немовля ствердно кивнуло, не вагаючись. Потім запхало пальчики до рота й заходилося смоктати.

— Так, — сказав Волтер, широко й сліпучо всміхаючись. — Голодний, авжеж, ти голодний. Але я певен, ми знайдемо тобі на обід щось ліпше од щурів і малих пухнастиків-шалапутів. Згода?

Мордред знову кивнув. Він теж не сумнівався, що пообідає кимось жирнішим.

— Можна, я пограюся в доброго татка і понесу тебе? — запитав Волтер. — Так тобі не доведеться перекидатися на павука. Брр! Мушу сказати, що павук — це не та подоба, за яку легко полюбити чи хоча б симпатизувати.

Мордред уже простягав рученята.

— Ти ж не обкакаєш мене, правда? — недбалим тоном спитав Волтер і зупинився на півдорозі до стільця. Його рука опустилася в кишеню, і Мордред з тривогою усвідомив, що підступний мерзотник щось від нього приховує: він знав, що так званий «капелюшок-розумака» не працює. І тепер збирався скористатися пістолетом.

Три

Насправді Мордред переоцінив здібності Волтера О’Дима. Та чи ж не притаманна ця риса всім юним? Можливо, вона навіть допомагає їм виживати. Хлопчикові, що дивиться на світ широко розплющеними очима, дешеві трюки найнезграбнішого в світі штукаря видаються чудесами. Лише насамкінець цієї гри Волтер зрозумів, що до чого, але він, лукавий, давно натренувався виживати, справді-бо, і коли розуміння прийшло, збагнув усе.

Є такий вираз — слон у вітальні. Ним описують життя з наркоманом, алкоголіком, забіякою. Люди сторонні часом запитують: «Як ви допустили, щоб таке тривало роками? Невже ви не бачили слона у вітальні?» І тому, в кого життя спокійніше, надзвичайно важко зрозуміти відповідь, найближчу до правди: «На жаль, він уже був там, коли я переїхав (переїхала). Я не знав (знала), що то слон, думав (думала), то предмет меблів». Отут для деяких — щасливчиків — настає момент, коли вони кажуть «ага», зненацька осягнувши різницю. Такий момент настав і для Волтера. Настав пізно, але не занадто.

Ти ж не обкакаєш мене, правда? — таке питання він поставив, але між словами «обкакати» й «мене» раптово збагнув, що в його домі — непроханий гість… який був там увесь час. І немовлям його аж ніяк не можна було назвати. То був довготелесий підліток з опуклим лобом, прищавим обличчям і помірно-допитливими очима. Напевно, ця візуалізація якнайкраще відображала стан Мордреда Дескейна, яким він був на ту мить, кращої Волтеру годі було уявити: малолітній хатній злодюжка, що, цілком можливо, «стирчав» від якогось аерозольного засобу для чищення.

І він перебував там увесь той час! Боже, як він міг цього недобачити? Зломщик же навіть не ховався! Він стояв, прихилившись до стіни, широко роззявивши рота, і загрібав усе, що бачив.

Його плани взяти Мордреда з собою — використати його, щоб покінчити з Роландом (якщо це не зроблять за нього вартові Девар-Тої), а потім убити малого покидька й забрати з собою його цінну ліву ногу — миттєво зійшли нанівець. А наступної миті виник новий план, простий, як усе геніальне. Не можна показувати йому, що я зрозумів. Один постріл — от і все, на що я можу піти, та й то лише тому, що повинен. Потім я втечу. А якщо ні, то, можливо, він сконає з голоду, перш ніж…

Раптом Волтер зрозумів, що не може поворухнути рукою. Чотири пальці зімкнулися на руків’ї пістолета в кишені куртки, але так і застигли. Один палець був дуже близько від гашетки, але він не міг нічого зробити. Відчуття було таке, що його зацементували. І тут Волтер уперше побачив блискучий дріт. Він тягнувся з беззубого рожевого рота немовляти, яке сиділо на стільці, перетинав кімнату, поблискуючи в світлі ламп, і обвивався довкола його, Волтера, грудей, притискаючи руки до боків. Він розумів, що насправді дроту не існувало… але водночас він був.

Волтер не міг поворухнутися.

Чотири

Мордред не бачив блискучого дроту. Можливо, тому, що не читав «Корабельного пагорба». Втім, у нього була змога дослідити розум Сюзанни. І те, що він бачив зараз, було дуже подібне до Сюзанниного Догана. Тільки замість перемикачів з написами на кшталт «Дитятко» й «Емоційна температура» він помітив ручки, що керували Волтеровою здатністю пересуватися (цю він швидко перевів у положення «Вимк.»), мисленням і мотивацією. Тут, звісно, органи керування були значно складніші, ніж у голові малого пухнастика, — там він не знайшов нічого, крім кількох простих вузлів, схожих на бабин, — але нічого такого, з чим би він не впорався.

Єдина проблема полягала в тому, що він був немовлям.

Клятим немовлям, яке не могло злізти зі стільця.

Якщо він справді надумав зробити з цього ходячого делікатеса м’ясну закуску, слід було поквапитися.

П’ять

Волтер О’Дим ще не настільки постарів, щоб бути довірливим, та збагнув це лише зараз. Він недооцінив маленьке чудовисько, занадто покладаючись на його вигляд і недостатньо — на своє знання про те, що це насправді за істота. Але принаймні його не охопила повна паніка, як це сталося б на його місці з кимось молодим.