Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 39

— Їдьмо, — вирішив Роланд. — Як ти не від того, ми всі поїдемо в твоєму картмобілі.

— Я не від того, — підтвердив Джон і заліз у кузов.

Три

Затишний сосновий котедж Діка Бекгардта стояв за півмилі далі по дорозі. У вітальні була пузата піч, підлогу вкривав плетений килим. Західна стіна була всуціль скляною від стелі до підлоги, і, попри терміновість їхньої справи, Едді на мить застиг перед нею, визираючи назовні. Поверхня озера набула барви мертвого ебенового дерева, і чомусь це було лячно — наче в око зомбі дивишся, подумав він, гадки не маючи, чому в нього зродилася ця думка. Він здогадувався, що, коли здійметься вітер, озером побіжать білі баранці піни й бачити його стане легше. Бо зникне відчуття, що це не ти дивишся, а щось звідти вдивляється в тебе.

Джон Каллем сів за стіл з полірованої сосни, зняв капелюха і тримав його в правій руці. Він серйозно глянув на Роланда й Едді.

— Як для тих, хто недавно познайомився, ми з вами збіса добре один одного знаємо. Вам так не здається?

Вони закивали. Едді все очікував, коли ж надворі здійметься вітер, але світ досі тамував подих. З усього було видно, що буря розгуляється пекельна.

— Так знайомляться в армії, — сказав Джон. — Під час війни. — Ааа-рмії і вііійни прозвучало занадто по-янківському. — Як і завжди у тяжку хвилину, напевно.

— Еге ж, — погодився Роланд. — Стрілянина зближує, як ми кажемо.

— Справді? Що ж. Я знаю, ви хочете мені щось розповісти, але перед тим я маю дещо вам сказати. І якщо вас це не звеселить, тоді я розцілую свиню.

— А що таке? — зацікавився Едді.

— Кілька годин тому шериф Елдон Ройстер заарештував у Обурні чотирьох парубків. Здається, вони хотіли тихцем проїхати повз поліцейську заставу на лісовій дорозі, а натомість нарвалися на неприємності. — Джон знову вклав файку до рота, витяг з нагрудної кишені сірника і приклав його до нігтя великого пальця. Але запалив не одразу, якийсь час просто тримав. — А скрадалися вони тому, що везли з собою чимало зброї. Автоматів, гранат, а ще трохи тої вибухівки, С-4. І серед них був бандюк, про якого ви згадували, — Джек Андоліні. — З цими словами він нарешті чиркнув сірником об ніготь.

Едді впав на строгий шейкерівський стілець сея Бекгардта, задер голову до кроков стелі й розреготався. Ніхто так не вмів сміятися, як Едді Дін, відзначив про себе Роланд. Принаймні відтоді, як Катберт Олґуд пішов на галявину.

— Красунчик Джек Андоліні сидить у сільській буцегарні штату Мен! — вигукнув він. — А щоб я скис! Якби ж то мій брат Генрі був живий і зміг це побачити.

Отоді Едді й зрозумів, що, напевно, в той час Генрі таки був живий. Принаймні якась його версія. Якщо, звісно, брати Дін у тому світі існували.

— Угу, я так і думав, що вам сподобається, — проказав Джон, втягуючи полум’я сірника, що швидко звуглювався, до своєїлюльки. Очевидячки, його це теж потішило. Він так широко всміхався, що тютюн ніяк не міг зайнятися.

— Боже мій, Боже. — Едді витер заплакані очі. — Та це ж подія дня. Хоча яке там дня — цілого року.

— У мене є для вас ще дещо, — сказав Джон, — але наразі облишмо це. — Файка нарешті розгорілася, і він задоволено відкинувся на спинку стільця, поглядаючи на мандрівців, чужинців, яких зустрів раніше того дня. Чоловіків, чиє ка тепер переплелося з його власним, на гірше то було чи на ліпше. — Зараз я хотів би вислухати вашу розповідь. І взнати, що від мене вимагатиметься.

— Джоне, скільки тобі років? — спитав Роланд.

— Я ще не такий старий, щоб відправитися на той світ, — дещо прохолодно відповів Джон. — А тобі, друзяко? Скільки разів тебе тягали за вуха?

Роланд усміхнувся, і ця усмішка означала: натяк зрозумів, змінимо тему.

— Едді говоритиме за нас обох, — сказав він. Так вони вирішили дорогою з Бриджтона. — Моя розповідь була б задовгою.

— Як скажеш, — кивнув Джон.

— Нехай Едді розповість рівно стільки, скільки йому дозволить час, тоді ми обидва скажемо, що нам потрібно від тебе, і якщо ти погодишся, він дасть тобі одну річ, аби відвезти чоловікові на ім’я Мозес Карвер… а я дам іншу.

Поміркувавши над цим, Джон Каллем кивнув. І повернувся до Едді.

Едді глибоко вдихнув.

— Перше, що ти маєш знати… парубка, якого ти бачиш тут разом зі мною, я зустрів, коли летів з Насау на Багамах до аеропорту Кеннеді в Нью-Йорку. У той час я був наркоманом, сидів на героїні, як і мій брат. А на тому літаку перевозив вантаж кокаїну.

— І коли ж то було, синку? — поцікавився Джон Каллем.

— Влітку тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомого.

Вони побачили, як на обличчі Джона Каллема з’явився вираз подиву, але без тіні недовіри.

— То ти справді з майбутнього! Це ж треба таке! — Він нахилився вперед, у пахучу хмару диму. — Синку. Розповідай свою історію. І гляди жодного слова не пропусти.

Чотири

Розповідь тривала півтори години — і з міркувань стислості Едді все-таки опустив певні подробиці про те, що з ними сталося. А коли закінчив, на озеро внизу вже спустилася передчасна ніч, хоча загрозлива буря досі так і не знялася. Але й не пішла далі. Грім над котеджем Діка Бекгардта подеколи гуркотів, а іноді хряскав так оглушливо, що вони всі втрьох аж підстрибували. У самісіньку середину вузького озера під ними вдарила блискавка, на кілька миттєвостей освітивши всю поверхню нестямним перламутровим пурпуром. Раз навіть здійнявся вітер і поніс голоси крізь віття дерев. Тієї миті Едді подумав: «Ну от, зараз почнеться, точно зараз почнеться», — але нічого не сталося. Буря й далі висіла в повітрі, й ця моторошна невизначеність, подібна до меча, підвішеного на найтоншій з ниток, навіяла йому думку про дивну тривалу вагітність Сюзанни, що тепер була вже позаду. Близько сьомої години згасло електричне світло, і Джон пошукав у кухонних шафках свічок, а Едді тим часом продовжував оповідати — про старих мешканців Річкового Перехрестя, про божевільних у місті Лад, про наляканих людей Кальї Брин Стерджис, де вони зустріли колишнього священика, котрий, схоже, в буквальному значенні зійшов зі сторінок книжки. Джон поставив на стіл свічки, а заразом — крекери, сир і пляшку чаю з льодом «Айс Зінґер». Завершив Едді розповіддю про те, як вони відвідали Стівена Кінга і як стрілець загіпнотизував письменника, щоб той забув про їхній візит, як вони ненадовго побачилися зі своєю подругою Сюзанною і як зателефонували до Джона Каллема, бо, за словами Роланда, у цій частині світу їм більше нікому було подзвонити. Коли Едді замовк, Роланд додав від себе про зустріч з Чевіном із Чейвена дорогою до Черепахової алеї. Срібного хрестика, якого стрілець показав Чевіну, він виклав на стіл біля тарілки з сиром, і Джон заходився перебирати тонкі ланки ланцюжка товстим нігтем великого пальця.