Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 270

270

Чий безум ту машину в хід пускав?
Велику борону. Тіла людські стинав
І різав на стрічки, мов шовк. Сумні
Стирчали зуби ті сталеві, а мені
Їх вигляд про Тофет геєни нагадав.

XXV

А далі йшли пеньки, де був раніш лісок,
І драговина, далі голая земля
Суха й змертвіла без надії. А здаля
Лиш видно глину, камені, пісок,
Неначе дурень тут погрався і пішов,
Розбивши цяцьку ту, якій увагу приділяв.

XXVI

Тут — барви поплямовані, де мох,
Що проступив з безпліддя земляного.
Поїв усе коростою й іржею віковою.
А там — вінець усіх знемог:
У ляку передсмертнім від тривог
Сухий той дуб роззявив рота зляканого.

XXVII

І до кінця шляху ще сотні верств!
Не відстані, а ночі, що скувала
Мої кроки вперед; немов призвала
Чорного птаха, що майнув повз мене й щез.
Драконячим крилом черкнувши теж.
Небес знамення чи диявола забава?

XXVIII

Певно, що з неба, — бо побачив я,
Поглянувши угору, що рівнину
Вже обступали доокола гори сині,
Губилася в камінних брилах та земля,
Що несподівано скінчилась. І моя
Дорога з нею разом. О лиха година!

XXIX

В омани пастку втрапив я, напевно,
Та тільки де? Либонь, у злому сні,
Коли, Бог зна, ввижалося мені,
Що на шляху не пропаду даремно.
Аж раптом на відчаю межі буремній
Щось клацнуло, як пастка, — я в огні.

XXX

Спалах прозріння душу запалив:
На місці я! Два пагорби праворуч, мов бики,
Припали до землі, у куряві віків
Зчепилися рогами. Яку ж я хибу допустив!
Який же дурень я! Хто засліпив
Ці очі, що не знали невлучних пострілів?

XXXI

Що ж усередині, не Вежа там сама?
Сліпі, як серце дурня, темніють дужі стіни,
Брунатний камінь той не має в світі рівних.
Все як у бурю: так глумливий ельф
Показує, що капітан веде на шельф
Своє суденце, та запізно: судно гине.

XXXII

Не бачив? Не розгледів в сутіні?
Дивись: вертається призахідне багаття,
Спалахує вогнем на схилах гір сум’яття
Дня, що згорів, з вервечки днів.
А пагорби, мов леви, зачаїлися в тіні
Й мене, звірину, видивляються в завзятті.

XXXIII

Не чув? Таж розлягався шум
І гомін, наче подзвін по душах згублених,
По тих мандрівниках, ровесниках моїх,
Що з них той був міцний, а той — володар дум,
Хоробрий той, але зоставсь лиш сум.
«Утрачені!» — то плакав дзвін по них.

XXXIV

Та жоден їхній дух спокою не знайшов,
Усі прийшли поглянути на поступ мій,
Останнє полотно у рамі тій живій!
В червонім полум’ї палає кожен, хто дійшов.
Я їх впізнав. Без страху ріг до губ приклав І засурмив:
«Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов».

ВІД АВТОРА

Іноді в мене складається таке враження, що про книги «Темної вежі» я написав більше, ніж про саму Темну вежу. Серед іншого, мені йдеться про дедалі пухкіший синопсис (також відомий як «Зміст попередніх романів») на початку кожних п’яти томів і післямови (здебільшого геть непотрібні, а якщо озирнутися назад, то за них навіть соромно стає). Майкл Вілан, екстраординарний художник, який ілюстрував перший том і цей, виявився також класним літературним критиком, коли, прочитавши чернетку Сьомого Тому, сказав (і що приємно — не добираючи виразів), що та доволі легковажна післямова, яку я втулив наприкінці, дратує і геть не в тему. Я придивився до неї і зрозумів, що це справді так.

Першу половину того написаного з добрими намірами, проте недоречного есе можна знайти у вступі до перших чотирьох томів циклу; він називається «Коли тобі дев’ятнадцять». Я подумував залишити сьомий том без післямови взагалі, щоб Роландове відкриття на верхівці його Вежі було моїм останнім словом. Та потім збагнув, що маю сказати ще одну річ, що мені насправді потрібно її сказати. Це стосується моєї присутності в моєму власному романі.

Є такий слизький літературознавчий термін — металітература. Ненавиджу його. Ненавиджу його претензійність. Я опинився у книзі лише тому, що вже давно розумів (свідомо — після того, як написав «Безсоння» 1995 року, а несвідомо — після того, як тимчасово втратив слід отця Дональда Каллагена ближче до кінця «Салемз-Лота»), що багато моїх книжок пов’язані зі світом та історією Роланда. І позаяк саме я їх написав, то мені здавалося логічним, що я — частина стрільцевого ка. Мій задум полягав у тому, щоб романи «Темної вежі» стали своєрідним підсумком, поєднанням якнайбільшої кількості моїх попередніх історій під склепінням надісторії. Я не хотів, щоб це мало претензійний вигляд (і надіюся, що так воно і є), просто мав намір показати, як життя впливає на мистецтво (і навпаки). Я думаю, якщо ви читали ці останні три томи «Темної вежі», то зрозумієте, чому мої балачки про вихід на пенсію в цьому контексті обростають змістом. У певному сенсі, мені більше нічого сказати тепер, коли Роланд досягнув своєї мети… і я сподіваюся, читач зрозуміє, що ріг Ельда опинився в стрільця як натяк на те, що він нарешті, можливо, став на шлях до розв’язання своєї проблеми. А може, навіть до спокути. Розумієте, усе було зав’язано на тому, щоб дійти до Вежі (мені — до моєї, Роланду — до Роландової), і врешті-решт це сталося. Вам може не подобатися те, що Роланд знайшов на верхівці, але це вже інша річ. І не пишіть мені розлючених листів, бо я на них не відповідатиму. На цю тему мені більше сказати нічого. Як хочете правду, то мене й самого не надто порадувала кінцівка, але вона була така як слід. Єдино можлива, насправді. Не забувайте, що я не зовсім вигадую всі ці речі, я просто записую те, що бачу.

270