Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 261

261

Утім, був ще хлопець. Цей самотній хлопчина без друзів. Роланд не міг покинути його помирати тут, у Прикінцевому світі, якщо міг цьому зарадити. Спокута гріхів його не цікавила, проте порятунок Патріка міг би стати непоганою спокутою за всі ті вбивства й зради, які зрештою таки привели його до Темної вежі. Сім’я Роланда спочивала в могилах, його позашлюбний син був останнім. А тепер рід Ельда і Вежа поєднаються.

Але спершу (чи то пак востаннє) ця справа.

— Патріку, послухай мене. — Він узяв хлопця за плечі цілою лівою рукою і скаліченою правою. — Якщо хочеш дожити до того часу, коли напишеш усі ті картини, що їх ка приберегло для твого майбутнього, не перебивай мене: жодних питань і прохань повторити.

Хлопець дивився на нього великими очима, притихлий у червоному призахідному світлі. А пісня Вежі напливала на них звідусіль потужним криком, у якому не було жодних слів, крім «комала».

— Повертайся на дорогу. Збери всі цілі бляшанки. Цього має вистачити, щоб ти не голодував. Іди назад тим шляхом, яким ми сюди прийшли. З дороги не сходь. Ти не пропадеш.

Патрік кивнув, показуючи, що чудово все зрозумів. Роланд побачив, що він вірить, і це було добре. Віра захистить його ліпше од револьвера, навіть того, що з сандаловим руків’ям.

— Повертайся до «Федерального». Знайди робота, Заїку Білла. Попроси його відвести тебе до дверей, що відкриваються на американську сторону. Якщо двері не схочуть відчинятися, коли ти повернеш ручку, намалюй їх відчиненими, олівцем намалюй. Розумієш?

Патрік знову кивнув. Авжеж, він розумів.

— Якщо ка коли-небудь приведе тебе до Сюзанни, не важливо, в якому «де» й «коли», перекажи їй, що Роланд її любить, усім серцем. — Він притягнув німого хлопчика ближче до себе й поцілував у губи. — І це їй передай. Розумієш?

Патрік кивнув.

— Гаразд. Я пішов. Довгих днів і приємних ночей. Най ми зустрінемося на тій галявині, де закінчується земний шлях, коли настане кінець усіх світів.

Та навіть тоді Роланд знав, що цього не буде, бо кінець усіх світів не настане ніколи, тільки не тепер, і для нього не буде галявини. Для Роланда Дескейна з Ґілеаду, останнього з роду Ельдового, шлях закінчувався у Темній вежі. І його це влаштовувало.

Стрілець звівся на ноги. Хлопець дивився на нього широко розплющеними зачудованими очима, стискаючи свій альбом. Роланд розвернувся. Набрав у легені побільше повітря і видихнув його великим криком.

— РОЛАНД З ҐІЛЕАДУ ЙДЕ ДО ТЕМНОЇ ВЕЖІ! Я БУВ НЕПОХИТНИЙ, І РЕВОЛЬВЕР МОГО БАТЬКА ДОСІ У МЕНЕ! І ТИ ВІДЧИНИШСЯ ПЕРЕДІ МНОЮ!

Патрік дивився, як стрілець широкими кроками підійшов до краю дороги, чорна фігура на тлі криваво-вогненного неба. Дивився, як Роланд ішов поміж троянд, і сів, тремтячи у присмерку, на землю, коли Роланд став вигукувати імена своїх друзів, коханих і ка-товаришів. Ті імена далеко розносилися в тому дивному повітрі, неначе прагнули відлунювати вічно.

— Я йду іменем Стівена Дескейна, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Ґабріели Дескейн, котра з Ґілеаду!

Я йду іменем Кортланда Андруса, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Алана Джонса, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Джеймі Декері, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем Ваннея Мудрого, котрий з Ґілеаду!

Я йду іменем сокола Давида, котрий з Ґілеаду і з небес!

Я йду іменем Сюзен Дельґадо, котра з Меджису!

Я йду іменем Шимі Руїса, котрий з Меджису!

Я йду іменем отця Каллагена, котрий з Джерусалемз-Лота і доріг!

Я йду іменем Теда Бротіґена, котрий з Америки!

Я йду іменем Дінкі Ерншо, котрий з Америки!

Я йду іменем тітоньки Таліти, котра з Річкового Перехрестя, і покладу її хрестика там, як і обіцяв!

Я йду іменем Стівена Кінга, котрий з Мену!

Я йду іменем Юка, хороброго, котрий з Серединного світу!

Я йду іменем Едді Діна, котрий з Нью-Йорка!

Я йду іменем Сюзанни Дін, котра з Нью-Йорка!

Я йду іменем Джейка Чемберза, котрий з Нью-Йорка і кого я зву своїм єдиним сином!

Я Роланд з Ґілеаду і йду під своїм іменем; ти відчинишся переді мною.

По тому розляглося сурмлення в ріг, від якого в Патріка кров захолола у венах і водночас дивне збудження охопило його. Відлуння згасло, і запанувала тиша. А потім, за хвилину, полем рознеслася луна від великого удару: двері зачинилися навіки.

А відтак настала тиша.

Тринадцять

Патрік сидів, тремтячи, під пірамідою, поки на небі не зійшли Стара Зоря й Стара Мати. Пісня троянд і Вежі не змовкла, проте стала тихішою і сонною, майже бурмотінням.

Врешті-решт він вийшов на дорогу, позбирав, скільки зміг, цілих бляшанок (зважаючи на силу вибуху, який розніс візок, таких бляшанок було навдивовижу багато) і склав їх у торбу з оленячої шкіри. Зрозумівши, що забув свого олівця, повернувся по нього.

Біля олівця у сяйві зірок поблискував Роландів годинник.

Хлопець підняв його, тихо (і нервово) ухнувши, та поклав собі в кишеню. Потім повернувся на дорогу і перекинув свою маленьку сумку з гунна через плече.

Я можу сказати вам, що йшов він майже до півночі й що перед сном подивився на годинник. Можу сказати, що годинник зупинився. Ще можу сказати, що з настанням полудня наступного дня він ще раз глянув на циферблат і побачив, що стрілки знову пішли, тепер уже в звичний бік, але дуже повільно. Але про Патріка я вам більше нічого не скажу: ні про те, чи дістався він «Федерального», ні про те, чи знайшов Заїку Білла, ні чи потрапив знову на американську сторону. Нічого з цього я вам розповісти не можу, вибачайте. У цьому місці темрява змикається за спиною в Патріка, ховаючи його від моїх очей оповідача, і далі він мусить простувати сам.

261