Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 244

244

— Якщо його спитає Детта, він точно залишиться, бо її він завжди недолюблював. Але якщо запитає Сюзанна… навіть не знаю.

І враз Детта зникла. Рано чи пізно вона б повернулася — Сюзанна розуміла, що ніколи до кінця не позбудеться Детти Волкер, але й не нарікала на це, бо більше не хотіла її спекатися, — та наразі щезла.

— Юку? — м’яко спитала вона. — Дорогенький, хочеш піти зі мною? Можливо, ми знайдемо там Джейка. Нехай він буде трохи інакший, та все одно…

І Юк, який мовчав усю дорогу, поки вони перетинали Погані Землі, Білі Землі Емпатики й відкриті пасовиська, раптом заговорив.

— Ейк? — спитав він, але непевно, наче ледь пам’ятав, хто то такий, і в неї обірвалося серце. Вона клялася собі, що не заплаче, Детта була її твердою гарантією, що вона не заплаче. Але тепер Детта зникла, і на очі їй навернулися сльози.

— Джейк, — сказала вона. — Ти пам’ятаєш Джейка, сонечко, я знаю, що пам’ятаєш. Джейка й Едді.

— Ейк? Ед? — Трохи впевненіше. Він справді пам’ятав.

— Ходімо зі мною, — запросила Сюзанна, і Юк смикнувся, наче хотів вистрибнути до неї на скутер. Та потім, гадки не маючи чому, вона додала: — Цей світ не єдиний, існують інші.

Щойно ці слова зірвалися з її вуст, як Юк зупинився, мов укопаний. Сів. Потім знову підвівся, й Сюзанна відчула миттєву надію: можливо, у них ще був шанс бути маленьким ка-тетом, дан-тете-тетом, у якійсь версії Нью-Йорка, де люди їздили на «такуро-спірит» і фотографувалися з пляшками «нозз-а-ли» на камери «Шиннаро».

Але Юк подріботів назад, до стрільця, і сів коло його зношеного чобота. Далеку ж відстань здолали ті чоботи, ой далеку. Милі й колеса, колеса й милі. Та вже зовсім скоро скінчиться їхнє ходіння.

— Олан, — промовив Юк, і остаточність, що прозвучала в його дивному тихому голосі, каменем лягла Сюзанні на серце. Розлючена, вона повернулася до старого чоловіка з великим пістолем на поясі.

— От тобі, маєш, — сказала вона. — У тебе свої маленькі чари, чи не так? Привабив до себе Едді, і той помер один раз, Джейка — і Джейк пережив пару смертей. Тепер Патрік, і навіть пухнастик. Що, щасливий?

— Ні, — відказав стрілець, і вона побачила, що це правда. Ще ніколи в житті їй не доводилося бачити на людському обличчі такого глибокого смутку і такої самотності. — Ніколи я не був такий далекий від щастя, Сюзанно з Нью-Йорка. Може, передумаєш і залишишся? Може, пройдеш останній відрізок зі мною? Отоді я був би щасливий.

На якусь мить їй захотілося погодитися. Просто розвернути скутер від дверей (односкерованих, без жодних гарантій) і піти з ним до Темної вежі. Ще один день — і вони будуть на місці, а сьогодні опівдні можуть стати табором, тоді до Вежі прийдуть завтра при заході сонця, як він і хотів.

Та потім вона згадала свій сон. Спів голосів. Молодого чоловіка, який простягав їй чашку гарячого шоколаду, смачного, mit schlag.

— Ні, — тихо відмовилася вона. — Я вхоплюся за соломинку і піду.

Спершу вона подумала, що він їй не перешкоджатиме — просто погодиться й відпустить. Та за мить його гнів, ні, його відчай, прорвався болісним вибухом.

— Але ж ти нічого не знаєш напевне, Сюзанно! А що, як той сон — лише омана й чари? Що, як навіть крізь відчинені двері ти побачиш лише оману й чари? Що, як ти в’їдеш прямісінько в порожнечу тодешу?

— Тоді я осяю темряву думками про тих, кого люблю.

— Це може допомогти, — згодився він, і більшої гіркоти в його голосі вона ніколи не чула. — Перші десять років… чи двадцять… чи сто. А далі? Як щодо подальшої нескінченності? Подумай про Юка! Думаєш, він забув Джейка? Та нізащо! Нізащо! Сто разів нізащо! Він відчуває, що щось не так. Сюзанно, не йди. Благаю тебе, не йди. Якщо це допоможе, я на коліна стану. — І на Сюзаннин превеликий жах, він почав опускатися на коліна.

— Це не допоможе. І якщо ми бачимо одне одного востаннє… а серце підказує мені, що це так… я не хочу запам’ятати тебе навколішках. Ти ніколи не був з тих, хто стає на коліна, Роланде, сину Стівена, і я не хочу тебе таким побачити. Я хочу запам’ятати, як ти твердо стоїш на землі, як тоді, в Кальї Брин Стерджис. Як ти стояв з друзями на Єрихонському пагорбі.

Роланд підвівся й підійшов до неї. На якусь мить їй здалося, що він хоче затримати її силоміць, і вона злякалася. Та стрілець лише на мить торкнувся долонею її руки й швидко прийняв долоню.

— Дозволь спитати тебе ще раз, Сюзанно. Ти впевнена?

Вона зазирнула собі в душу й зрозуміла, що впевнена. Розуміла вона також і ризик, на який іде, але так — вона була впевнена. А чому? Бо шлях Роланда був шляхом револьвера. Він ніс смерть усім, хто їхав верхи чи йшов пішки поряд з ним. Він уже не раз це доводив, з найперших днів свого походу… ні, ще раніше, звідтоді, як підслухав, що кухар Гекс замірявся на зраду, і цим самим підписав йому вирок — смерть у зашморгу. Все це стрілець робив в ім’я добра (в ім’я Білості, як сам казав), Сюзанна в цьому не сумнівалася, та легше від цього не ставало: Едді лежав у могилі в одному світі, Джейк — в іншому. Та сама доля чекала на Юка і нещасного Патріка: сумніватись у цьому не доводилось.

Як і в тому, що їхні смерті не забаряться.

— Я впевнена.

— Гаразд. Поцілуєш мене?

Вона взяла його за плечі, наблизила до себе і притулилася губами до його губ. А коли вдихнула, то ввібрала в себе подих тисячі років і десяти тисяч миль. І так, відчула смак смерті.

«Але не для тебе, стрільцю, — подумала вона. — Для інших, але ніколи не для тебе. Я втечу від твоїх чарів, і хай мені добре ведеться».

І першою відсторонилася.

244