Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 24

(вімове)

навмисне чи воно просто вислизнуло? Хай там як, краще наразі облишити його.

— Повторюю: мене осліплено шляхом обстрілу! — наполягав робот, але вже голосом, що принаймні наближався до нормального. — Я ні чорта не бачу, а ще цей інкубатор…

— То кинь його, — порадила Сюзанна.

— Але…

— Кинь його, Чамлі.

— Я певепрофую, мадам, але мене звуть Найджел Дворецький, і я не можу…

Під час цього невеличкого обміну люб’язностями Сюзанна підібралася ближче (зрозумівши, що навіть попри нетривалий перепочинок, що його дало їй користування ногами, не забула, як воно — пересуватися на руках) і прочитала ім’я та серійний номер, вибиті на хромовано-сталевих грудях робота.

— Найджел Ді-Ен-Кей 45932, кинь цей довбаний скляний ящик і скажи спасибі!

Робот («ХАТНІЙ ПОМІЧНИК», як свідчив напис під серійним номером) впустив інкубатор і запхинькав, коли той розбився в нього під сталевими ногами.

Наблизившись до Найджела, Сюзанна збагнула, що бореться зі страхом перед тим, щоб узяти робота за трипалу руку. Їй довелося нагадати собі, що це не Енді з Кальї Брин Стерджис і що Найджел не міг про нього знати. Цілком імовірно, що конструкція робота-дворецького була досить складною, щоб він міг жадати помсти (це доводив приклад Енді) але жадати того, про що не знаєш, не можна.

Принаймні так вона сподівалася.

— Найджеле, підніми мене.

Загули сервомотори — робот нахилився.

— Ні, любчику, ти маєш трохи пройти вперед. Перед тобою купа битого скла.

— Певепфошую, мадам, але я сліпий. Гадаю, це ви стріляли мені в очі.

А. Он воно що.

— Ну, — вона сподівалася, що роздратований тон приховає її страх, — я ж не зможу зробити тобі нові очі, якщо ти не піднімеш мене, правда? А тепер пройди трохи вперед, як ти не від того. Час спливає.

Найджел виступив уперед, трощачи ногами бите скло, і підійшов на звук її голосу. Сюзанна насилу стрималась, щоб не відсахнутися, але дотик робота-помічника виявився на диво делікатним. Він підняв її на руки.

— Тепер неси мене до дверей.

— Певепфошую, мадам, але в Шістнадцятому багато дверей. А під замком ще більше.

— А скільки? — не змогла приховати цікавості Сюзанна.

Коротка пауза.

— На мою думку, в експлуатації на даний момент перебуває п’ятсот дев’яносто п’ять.

Сюзанна одразу ж відзначила, що п’ятсот дев’яносто п’ять у сумі дають дев’ятнадцять. У сумі дають часит.

— А ти не проти віднести мене до тих дверей, через які я прийшла до того, як почалася стрілянина? — Сюзанна махнула рукою в бік дальньої стіни зали.

— Ні, мадам, я аж ніяк не проти, але, на жаль, мушу вас поінформувати, що користі з цього буде мало, — сказав Найджел своїм зазнайкуватим тоном. — Ті двері, «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», ведуть лише в один бік. — Пауза. Під сталевою банею його голови клацали реле. — А після останнього використання двері ще й згоріли. Пішли, так би мовити, на галявину, де закінчується земний шлях.

— Чудово! — вигукнула вона, розуміючи водночас, що Найджел не здивував її своєю новиною. Вона згадала уривчасте диркання, яке почула щойно перед тим, як Сейр грубо штовхнув її у двері, згадала, як подумала тоді, попри свій біль, що двері не витримають і гигнуть. А й справді, вони гигнули. — Просто чудово!

— Я відчуваю, що ви засмучені.

— Ще й яка засмучена, чорт забирай! Мало того, що кляті двері відчинялися в один бік! То тепер вони ще й зачинилися навіки!

— Але є ще типові, — кивнув Найджел.

— Типові? Що ти маєш на увазі, типові?

— Тобто «НЬЮ-ЙОРК № 9/ФЕДІК», — розповів їй Найджел. — Колись існувало понад тридцять односкерованих порталів «Нью-Йорк — Федік», але з них, по-моєму, залишився тільки один — дев’ятий. Усі команди, що стосувалися дверей «НЬЮ-ЙОРК № 7/ФЕДІК», тепер скеровуються на номер дев’ять.

«Часит, — подумала вона… майже молячись. — Він говорить про часит, я думаю. О Боже, сподіваюся, що так і є».

— Найджеле, ти маєш на увазі паролі й таке інше?

— Атож, мадам.

— Віднеси мене до дверей номер дев’ять.

— Як скажете.

Найджел швидко закрокував проходом між сотнями порожніх ліжок, охайні білі простирадла яких світилися під сліпучими лампами. Сюзаннина уява миттєво населила залу наляканими дітьми, що кричали від жаху, дітьми з Кальї Брин Стерджис, а може, і з сусідніх Калій. Вона побачила не одну щуроголову медсестру, а цілі їх батальйони, готові начепити на голови викрадених дітей шоломи й розпочати процес, що… що він робив? Руйнував їх, от що. Висмоктував з їхніх голів розум, примушував сказитися гормони росту і руйнував їх назавжди. Напевно, думала Сюзанна, їх спочатку заспокоював приємний голос у голові, голос, що запрошував їх у чарівний світ «Північного центру позитроніки» й Корпорації «Сомбра». Плач припинявся, очі сповнювалися надії. Напевно, навіть медсестри, попри їхні відразливі волохаті пики й жовті ікла, починали здаватися їм добрими. Такими ж добрими, як голос приємної леді.

А тоді починалося гудіння, поступово наростаючи, воно просувалося досередини їхніх голів, і зала знову виповнювалася їхніми нажаханими криками.

— Мадам? З вами все гаразд?

— Так. Чому ти запитуєш, Найджеле?

— Здається, ви здригнулися.

— Не зважай. Просто віднеси мене до дверей, що ведуть у Нью-Йорк. До тих, які ще працюють.

Шість

Щойно вони вийшли з лазарету, Найджел швидко поніс її першим коридором, потім другим. Вони підійшли до ескалаторів, що виглядали так, ніби зупинилися багато століть тому. Посеред одного з них, спускаючись, Сюзанна побачила сталеву кулю на ніжках, що спалахнула помаранчевими очима до Найджела і гукнула: «Хуп! Хуп!»