Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 239

239

Він сів і заходився малювати. Сюзанна й далі несла свою варту, але невдовзі відчула дивне поколювання по всьому тілі, неначе за нею хтось спостерігав. Вона знову подумала про Мордреда, та потім усміхнулася (стало боляче: чиряк знову наривав, і біль вона відчувала від кожного усміху). Не Мордред, а Патрік. За нею спостерігав Патрік.

Патрік її малював.

Близько двадцяти хвилин вона сиділа непорушно, та потім цікавість узяла гору. За двадцять хвилин Патрік устиг би намалювати Мону Лізу (і собор Святого Петра на задньому плані на додачу). Те поколювання було дуже дивне, відчувалося наче не розумом, а майже фізично.

Сюзанна підійшла до нього, але Патрік з незвичною для нього сором’язливістю притулив альбом до грудей. Хоча хотів, щоб вона побачила портрет — вона прочитала це в його погляді. Той погляд був майже закоханий, та вона подумала, що закохався Патрік у намальовану Сюзанну.

— Котику, ну покажи. — Вона поклала руку на альбом, але вирішила не тягти, хай навіть йому цього хотілося. Художник був він, тож нехай і рішення, показувати роботу чи ні, залишається за ним. — Будь ласка.

Якусь мить він ще тримав альбом біля грудей. А потім, сором’язливо, не підводячи на Сюзанну очей, простягнув. Взявши, вона подивилася на себе саму. І від захвату їй перехопило подих — такий гарний був той портрет. Великі очі. Високі вилиці, що їх її тато колись називав «ці самоцвіти Ефіопії». Повні губи, які так любив цілувати Едді. То була вона, як жива… та було в цьому портреті щось більше за неї саму. Вона б ніколи не подумала, що в малюнку олівцем могла просвічувати така неприхована любов, але на цьому аркуші була любов, о, щира правда, дуже щира; любов хлопчика до жінки, яка його врятувала, яка витягла його з темної діри, де він неодмінно б загинув. Любов до неї як до матері, любов до неї як до жінки.

— Патріку, яка краса! — у захваті промовила вона.

Він подивився на неї стурбовано. У погляді прозирав сумнів. «Справді?» — запитували його очі, й Сюзанна зрозуміла, що лише він, бідолашний убогий Патрік, котрого хист митця супроводжував усе життя, тож він і приймав його як належне, міг сумніватися в красі свого творіння. Малювання робило його щасливим — принаймні це він завжди розумів. Але що його малюнки могли ощасливити інших… до цього йому потрібно було звикати. Сюзанні все не давали спокою питання, чи довго його тримав у себе Дандело і як узагалі стара жорстока тварюка натрапила на Патріка. Напевно, відповідей на них вона не знатиме ніколи. Та поки що важливішим було підняти йому самооцінку.

— Так, — сказала вона. — Так, це просто прекрасно. Патріку, ти чудовий художник. Мені дуже приємно на себе дивитися.

Цього разу він забув, що не можна розтуляти зубів. І його усмішка, хай навіть без’язика, була настільки гарна, що Сюзанна ладна була його з’їсти. Порівняно з нею всі її страхи й тривоги здавалися маленькими й дурними.

— Можна, я візьму цього портрета собі?

Патрік радісно закивав. Однією рукою він зробив жест, наче відривав аркуш, і тицьнув у неї пальцем. Так! Відривай! Бери! Хай буде в тебе!

Сюзанна почала було відривати аркуш з альбому, але зупинилася. Його любов (і олівець) зробили її красунею. Єдине, що псувало вроду, — чорна пляма біля рота. Вона показала Патріку портрет, постукала по мальованому чиряку пальцем і торкнулася справжнього. Навіть найлегший доторк спричиняв біль.

— От тільки це гадство мені не подобається, — сказала вона.

Патрік знизав плечима й так кумедно розвів руками, що Сюзанна засміялася. Тихо, щоб не збудити Роланда, але так, стримати сміху вона не могла. На згадку їй спали слова героя якогось старого фільму: «Пишу, що бачу».

Та тільки цей малюнок був олівцем, а не фарбою, і Сюзанна подумала, що він міг би заретушувати потворну болючу бридоту в неї на обличчі. На мальованому обличчі, принаймні.

«Тоді вона буде як моя сестра-близнючка, — з любов’ю подумала жінка. — Моя краща половинка, моя вродлива бли…»

І раптом її осяяло.

Усе? Вона осягнула все?

Так, уже пізніше подумає вона. Хоч процес усвідомлення навряд чи можна було б записати рівнянням — якщо a + b = c, тоді c — b = a та c — a = b, — але так, вона збагнула все. Інтуїтивно. Не дивно, що Едді-зі-сну та Джейк-зі-сну так дратувалися на неї. Адже це було так очевидно.

Патрік її намалював.

Але видобували її вже не вперше.

Роланд видобув її в цей світ… за допомогою чарів.

Едді привабив її до себе любов’ю.

І Джейк теж.

Боже милий, невже вона так довго пробула в цьому світі, не розуміючи, що таке ка-тет, що він означає? Ка-тет — це сім’я.

Ка-тет — це любов.

Малювати означає створювати зображення олівцем чи, може, вугіллям.

Привабити — полонити, зачарувати, витягти вперед. Змусити вийти за межі свого «я».

Патрік, цей без’язикий хлопчик-геній, був ув’язнений колись у темряві й вийшов на свободу… А тепер? Що тепер?

«А тепер він стане моїм особливим», — подумала Сюзанна/Одетта/Детта й сягнула рукою в кишеню, достеменно знаючи, що зараз зробить і чому.

Коли вона віддала художникові альбом, не вирвавши аркуша зі своїм портретом, Патрік страшенно засмутився.

— Ні, ні, — мовила вона (голосом багатьох своїх «я»), — Я просто хочу, щоб ти дещо виправив, перш ніж я візьму й берегтиму цей портрет, як свій скарб, щоб знати, що я була в цьому «де» і в цьому «коли».

Вона простягла йому рожеву гумку. Тепер їй стало зрозуміло, чому Дандело їх постинав. Він мав на те свої причини.

239