Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 234

234

— Дивна назва для рок-гурту, — завважила Сюзанна.

Патрік, який сидів на крихітному задньому сидінні з Юком, постукав її по плечі. А коли вона розвернулася, простягнув їй альбом, сторінки якого одну за одною зараз заповнював. Під зображенням Роланда в профіль він друкованими літерами написав: «BEATLES», а не «Beetles».

— Все одно дивна назва для рок-гурту, як її не напиши, — вперто не здавалася Сюзанна, і зненацька її осяяло. — Патріку, ти володієш доторком? — А коли художник насупився й розвів руками, мовляв, «не розумію, про що ти», перефразувала питання: — Ти можеш читати мої думки?

Всміхнувшись, він знизав плечима. «Не знаю», наче промовляв той жест. Але Сюзанна думала, що Патрік знав. І знав дуже добре.

Три

До «Федерального» вони дісталися близько полудня, і там Білл нагодував їх смачним обідом. Патрік свою порцію заковтнув і сів збоку (під ногами в нього одразу ж примостився Юк), щоб малювати решту своїх супутників за столом у колишній кімнаті відпочинку. Стіни в цій залі вкривали телеекрани — Сюзанні здалося, що їх не менш ніж триста чи навіть більше. І створювали їх, мабуть, на віки, бо деякі ще й досі працювали. Декілька показували схили пагорбів, що оточували квонсет, але на більшості екранів був лише сніг, а на одному бігли хвилясті смуги, від яких Сюзанну починало трохи нудити, якщо вона надовго затримувала на них погляд. Екрани зі снігом, пояснив їм Білл, колись демонстрували зображення з орбітальних супутників, але камери на них уже давно зламалися. А от екран з хвилястими лініями був цікавіший. Білл розповів їм, що донедавна він показував Темну вежу. А тоді якось зненацька зображення зникло, розчинилося в таких от смугах.

— Думаю, Багряному Королю не подобалося, що його показують по телевізору, — сказав Білл. — Особливо якщо він знав, що до нього скоро прийдуть гості. Хочете ще сандвічів? Запевняю вас, їх чимало. Ні? А супу? Може, ти, Патріку? Знаєш, тобі треба їсти, бо ти занадто, занадто худий.

Патрік повернув до них лицевим боком свій альбом і показав картинку: Білл уклоняється Сюзанні, тримаючи в одній металевій руці тацю з охайно нарізаними сандвічами, а в другій — карафку чаю з льодом. Як і всі картинки, що їх малював Патрік, вона перевершувала звання карикатури, але рука, що її створила, рухалася надприродно швидко. Сюзанна аж у долоні заплескала. Роланд всміхнувся і кивнув. Патрік розплився в усмішці, не розтискаючи зубів, щоб їм не довелося бачити порожнечу, що зяяла за ними. А відтак недбало перегорнув аркуш і заходився творити щось інше.

— На задньому повір’ї є парк транспортних засобів, — сказав їм Білл. — Багато з них уже повиходили з ладу, але деякі досі працюють. Я можу виділити вам вантажівку з приводом на чотири колеса, хоча запевнити вас у тому, що вона їхатиме без проблем, не можу. Втім, до Темної вежі вона вас довезе, бо до неї звідси не більше ста двадцяти коліс.

Сюзанна відчула, як у шлунку щось затріпотіло й обірвалося. Сто двадцять коліс — це ж сотня миль, а то й трішечки менше. Вони справді були близько. Так близько, що аж страшно стало.

— Не раджу вам підходити до Вежі після того, як опуститься темрява, — застеріг їх Білл. — Я принаймні не підходив би, знаючи про нового мешканця. Але що таке одна ніч у таборі на узбіччі дороги для таких великих мандрівників, як ви? Це ж дрібниці! Проте навіть враховуючи цю одну ніч у дорозі, з усіма можливими поломками машини, які затримають вас (відають боги, все може статися), завтра вранці ближче до полудня кінцева мета вашої подорожі вже з’явиться у полі вашого зору.

Роланд замислився над цим. Думав довго й ретельно. Сюзанні довелося примусити себе дихати, поки він думав, бо якась частина її єства дихати не хотіла.

«Я не готова, — думала та частина. Та була ще й глибша частина, та, що пам’ятала кожну подробицю сну, що повторювався (і розвивався), і от вона мала дещо іншу думку: — Я не повинна була дійти взагалі. Не повинна була».

Нарешті Роланд сказав:

— Білл, я дякую тобі. Ми всі кажемо спасибі, але думаю, ми відхилимо твою люб’язну пропозицію. Якщо спитаєш мене чому, я не зможу тобі відповісти. Розумію лише, що завтра — це зарано. Мені здається, ми решту дня маємо пройти пішки, так само, як долали увесь довгий шлях сюди. — Він глибоко вдихнув і видихнув. — Я ще не готовий до зустрічі з Вежею. Наразі ні.

«І ти теж! — зачудовано подумала Сюзанна. — Теж не готовий».

— Мені потрібно трохи більше часу, щоб підготувати свій розум і серце. А може, навіть душу. — Він сягнув рукою в задню кишеню й витяг ксерокопію поеми Роберта Браунінга, яку залишили для них в аптечці Дандело. — Тут є слова про те, що слід згадати давні часи перед останньою битвою… чи останнім протистоянням. Добре сказано. І, можливо, мені потрібно якраз те, про що говорить поет, — спогад про раніші, щасливіші моменти життя. Я не знаю. Але якщо Сюзанна не заперечуватиме, я б пішов пішки.

— Сюзанна не заперечуватиме, — тихо промовила вона. — Сюзанна вважає, що це якраз те, що лікар приписав. Сюзанна лише проти того, щоб її тарганили ззаду, як відірвану вихлопну трубу.

Роланд обдарував її вдячною усмішкою (але неуважною — за ці останні кілька днів він узагалі наче віддалився від неї) й повернувся до Білла.

— Цікаво, чи є в тебе візок, який я міг би штовхати? Бо нам доведеться взяти з собою бодай частину наших гунна… а ще є Патрік, йому теж доведеться якусь частину дороги їхати.

Усім своїм виглядом Патрік показав, що обурений. Він виставив уперед руку, зібрав пальці в кулак і напружив м’язи. Але потім, засоромившись результату — крихітного гусячого яйця біцепса на руці, якою він малював, — швиденько її опустив.

234