Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 217

217

— А хто такий Заїка Білл? — поцікавилася Сюзанна.

— І давно ви тут живете? — одночасно спитав Роланд.

Джо Коллінз розсміявся.

— По черзі, мої любі нові друзі, по черзі! — Він поставив ціпка, щоб вибратися з куртки, але ненароком переніс вагу на хвору ногу, тихо загарчав і мало не впав. Упав би, якби Роланд не підхопив його під руку.

— Дякую, дякую, дякую, — сказав Джо. — Хоча, скажу я вам, це б я вже не вперше зарив носом у лінолеум. Та раз уже ви врятували мене від падіння, то на ваше питання я відповім першим. Живу тут я, Дивак Джо з провулка Дивака, десь років так сімнадцять. Але точно сказати не можу, бо дуже довго час тут був якийсь, чорт забирай, не такий, як треба, якщо розумієте, про що я.

— Ми розуміємо, — кивнула Сюзанна. — Ще й як розуміємо.

Коллінз заходився стягати з себе светра, під яким виявився ще один. На перший погляд Сюзанні здалося, що Джо — огрядний старий чолов’яга, ще не гладкий, але вже майже. А тепер вона побачила, що враження повноти створював одяг. Джо Коллінз був не аж такий худющий, як його стара шкапа, проте до огрядного йому було дуже далеко.

— А Заїка Білл, — вів далі старий, знімаючи другого светра, — то робот. Прибирає в хаті, обслуговує генератор… а ще, звісно, то він розчищає сніг. Коли я сюди прийшов, він заїкався лише зрідка. А тепер уже на кожному другому-третьому слові. Що я робитиму, коли він зламається, чорт його зна. — Але з того, як він це сказав, Сюзанна зрозуміла, що він анітрохи не переймався.

— А може, він очуняє, адже тепер Промінь знову працює як слід, — сказала вона.

— Хіба що протягне трохи довше, але що очуняє, дуже сумніваюся, — похитав головою Джо. — Машини не одужують так, як живі істоти. — Він нарешті розібрався до натільної сорочки, і на цьому роздягання скінчилося. І Сюзанна потайки зраділа. Їй вистачило й страхітливого вигляду кінських ребер, що випиналися з-під шкіри, вкритої короткою сивою шерстю. Споглядати ще й ребра хазяїна вона не мала жодного бажання.

— Знімайте пальта й штани, — скомандував Джо. — За пару хвилин я зроблю вам по еґногу, але спершу покажу свою вітальню, бо це предмет моїх гордощів.

Шість

Підлогу у вітальні вкривав плетений з клаптів килим — такий міг би прикрасити колись затишну оселю бабусі Голмс. Біля стола стояло велике м’яке крісло. Стіл угинався від журналів, книжок у м’яких обкладинках, ще на ньому лежали окуляри й стояла коричнева пляшечка з бозна-якими ліками. Був також телевізор, хоча Сюзанна не могла собі уявити, що старий Джо міг по ньому дивитися (Едді з Джейком одразу б примітили на поличці під ним відеомагнітофон). Але увагу Сюзанни (та й Роланда також) полонила фотографія, що висіла на стіні. Джо причепив її кнопкою — трохи нерівно й недбало (і Сюзанні це видалося мало не блюзнірством).

То був знімок Темної вежі.

Дихання покинуло її. Вона підібралася до стіни, не відчуваючи навіть горбочків і вузликів на килимі під долонями, і здійняла руки.

— Роланде, підніми мене!

Він підняв, і вона побачила, що його обличчя смертельно поблідло, лише на тонких щоках горіли дві червоні плями. Стрільцеві очі палахкотіли вогнем. Вежа стояла на тлі присмеркового неба, захід сонця забарвив пагорби за нею в помаранчевий колір, вузькі вікна здіймалися вгору своєю нескінченною спіраллю. У деяких вікнах горів тьмяний потойбічний вогонь. Через кожні два-три поверхи, побачила Сюзанна, з темних кам’яних стін випиналися балкони. Усі низькі широкі двері, що на них виходили, було зачинено. І замкнено — в цьому вона не сумнівалася. Перед Вежею слалося поле троянд, Кан’-Ка Но Рей, затемнене, проте навіть сутінь не приховувала його краси. Майже всі троянди стулили на ніч пелюстки, проте в деяких ще визирали, мов сонні очі, серединки.

— Джо… — майже прошепотіла Сюзанна. Її тіло огорнула слабкість, а до вух долинав спів голосів, далекий і тихий. — Ох, Джо! Це фото…

— Еге ж, мем. — Її реакція помітно його потішила. — Гарно, правда? Тому я й повісив його на стіну. У мене є ще декілька, але ця картка — найкраща. Зняв якраз коли сонце сідало, щоб тінь падала наче аж до самого кінця Шляху Променя. В принципі, так воно і є, думаю, це ви обоє знаєте.

Роланд важко й хрипко дихав їй на вухо, наче щойно після забігу, але Сюзанна майже цього не помічала. Бо не лише увічнене на знімку викликало в неї безмежний захват.

— Джо, та це ж «Полароїд»!

— Ну… так. — Її бурхлива реакція, здавалося, трохи його спантеличила. — Мабуть, Заїка Білл і «Кодак» би мені приніс, якби я попросив, але як би я тоді проявив плівку? А коли мені спало на думку, що непогано було б і відеокамеру мати (бо та штука під телевізором може показувати з неї ролики), я був уже застарий, щоб повернутися туди на своїх двох, а моя шкапа була застара, щоб мене довезти. Проте якби міг, то сходив би ще раз. Там дуже гарно, то місце, де живуть любі серцю привиди. Я чув голоси друзів, яких давно втратив, а ще мами й тата. Я завше…

Роланд закляк. Сюзанна відчула, як здерев’яніли його м’язи. Та потім це минулося, і він так рвучко відвернувся від фотографії, що Сюзанні запаморочилося в голові.

— Ти був там? — спитав він. — Був біля Темної вежі?

— Атож, був, — відповів старий. — А хто ще міг зробити цей знімок? Енсел Адамс, хай йому грець?

— Коли ти його зробив?

— Під час свого останнього походу. Два роки тому, влітку… хоча ви ж знаєте, там низовина, якщо сніг там і буває, я його не бачив.

— Довго туди звідси йти?

Джо заплющив сліпе око і став подумки рахувати. Рахував недовго, проте Сюзанні й Роланду здалося, що минула ледь не ціла вічність. Надворі розгулявся вітер. Заіржала кобила, ніби протестуючи проти виття віхоли. Сніжинки за замерзлими шибками вже вихилялися й танцювали на вітрі.

217