Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 195

К оглавлению

195

— Люба, ти бачиш темнувату розмиту пляму на обрії? — пробурмотів він.

— Так. Темнувату пляму і білувату смугу перед нею. Що то таке? Ти знаєш?

— Здогадуюся. Але не певен. Перепочиньмо тут. Скоро розвидниться, усе й побачимо. До того ж не хочу навіть наближатися до того замку вночі.

— Якщо Багряного Короля там більше немає, а Шлях Променя пролягає в цей бік… — Сюзанна показала жестом. — Нащо нам взагалі здався той старий чортів замок?

— По-перше, пересвідчитися, що він все-таки забрався звідти, — пояснив Роланд. — А ще це можливість заманити в пастку того, хто йде за нами. Я, звісно, сумніваюся, що це можливо… надто він хитрий… але все може бути. Бо він молодий, а молоді бувають необачними.

— Ти б зміг його вбити?

У світлі місяця вона побачила, як похмуро всміхнувся Роланд. Безжально.

— І нітрохи б не вагався, — сказав він.

Вісім

Уранці Сюзанна пробудилася від неспокійної дрімоти серед розкиданих запасів провіанту на візку і побачила, що Роланд стоїть на перехресті, і погляд його звернений на Шлях Променя. Вона дуже обережно спустилася з візка — не хотіла впасти, бо тіло заклякло від нерухомості. Власні кістки здавалися-їй холодними й крихкими, готовими будь-якої миті розбитися, як скло.

— Що ти бачиш? — спитав він. — Тепер, коли світло, що ти бачиш у тому боці?

Білуватою смугою був сніг, і це її не здивувало, зважаючи на те, що місцевість була гориста. Здивувало її (і сповнило серце радістю, на яку вона вже навіть не сподівалася) те, що за смугою снігу росли дерева. Зелені ялинки. Живі.

— Ох, Роланде, які вони гарні! — вигукнула вона. — Хоч і стоять, засипані снігом, але такі гарні! Правда ж?

— Так. — Він підняв її високо над землею і повернув обличчям у той бік, звідки вони прийшли. За огидним скупченням хат вона бачила частину Поганих Земель, що її вони перетнули, усі купи скелястих хребтів, однорідність яких зрідка порушували круті пагорби й столові гори. — Подумай, — сказав він. — Там, куди ти зараз дивишся, — Федік. За Федіком Край Грому. За Краєм Грому Кальї та ліс, що позначає кордон між Серединним і Прикінцевим світами. Далі за лісом лежить Лад, а ще далі — Річкове Перехрестя, Західне море і велика пустеля Мохейн. А десь там, за незліченні ліги звідси, загублені в часі, лежать рештки Внутрішнього світу. Баронії. Ґілеад. Місця, де навіть зараз живуть люди, які пам’ятають, що таке любов і світло.

— Так, — не розуміючи, куди він хилить, мовила вона.

— У той бік Багряний Король скерував потік своєї люті, — провадив Роланд. — Сам він, як розумієш, зібрався у протилежний бік, до Темної вежі. Однак він, хоч і божевільний, але не дурний: розумів, що не можна знищувати землі, які планував проминати сам, разом з бандою своїх посіпак. — Роланд притулив її до себе й поцілував у чоло, так ніжно, що на очі їй навернулися сльози. — Ми втрьох відвідаємо його замок і заманимо туди Мордреда, якщо фортуна буде на нашому, а не на його боці. Потім підемо далі, в живі землі. Там будуть дрова для багаття і дичина на свіжий харч, і шкури, щоб у них загорнутися. Зможеш потерпіти ще трохи, люба? Зможеш?

— Так, — сказала вона. — Дякую, Роланде.

Вона обійняла його й подивилась на червоний замок. У ранковому світлі, вже яскравішому, їй було видно, що камінь його стін, хоч і потемнів від часу, був колись кольору пролитої крові. Це навіяло їй спогад про бесіду з Мією на фортечній стіні замку Дискордія, спогад про багряне світло, яке невтомно пульсувало віддалік. Майже на тій відстані, яку вони з Роландом подолали.

«Прийди до мене зараз, Сюзанно, якщо збираєшся приходити взагалі, — сказала їй Мія. — Бо Король здатен заворожувати, навіть здаля».

Вона говорила про ту пульсацію червоного світла, але…

— Воно щезло! — вигукнула вона. — Червоне світло на замку… Кузня Короля — так вона його називала. Його нема! Ми жодного разу за весь цей час його не бачили!

— Ні. — Стрільцева усмішка потеплішала. — Я думаю, воно згасло тієї ж миті, коли ми припинили роботу Руйначів. Кузня Короля згасла, Сюзанно. Навіки, якщо боги являть милість. Це наше досягнення, хоч дорогою ціною воно нам обійшлося.

По обіді того дня вони прийшли до Ле Кас Рой Рюс, котрий виявився не зовсім порожнім.

Розділ III
ЗАМОК БАГРЯНОГО КОРОЛЯ

Один

За милю від замку, де гуркіт невидимої річки вже лунав дуже гучно, їм стали траплятися на очі святкові прикраси й плакати. Червоні, білі й сині гірлянди — у Сюзанни вони асоціювалися з парадами на День пам’яті загиблих і головними вулицями маленьких містечок у День незалежності. На фасадах тих вузьких потайливих будинків і перед крамницями, вже давно замкненими й спорожненими від підвалу до горища, такі прикраси виглядали, як рум’яна на щоках у трупа.

Обличчя на плакатах були їй добре знайомі. Річард Ніксон і Генрі Кебот Лодж здіймали по два пальці в переможному жесті, а на губах у них застигли усмішки продавців машин («НІКСОН/ЛОДЖ, БО РОБОТУ НЕ СКІНЧЕНО» — було написано на цих плакатах). Джон Кеннеді та Ліндон Джонсон стояли обійнявшись і піднявши вільні руки. У них під ногами йшла смілива заява: «МИ СТОЇМО БІЛЯ НОВОГО КОРДОНУ».

— Не знаєш, хто виграв? — запитав у неї через плече Роланд. Сюзанна якраз їхала в Таксі Хо Фат, роздивляючись навколо (і мріючи про светр. Та що там светр, Господи: її влаштував би зараз навіть легкий кардиган).

— О так, — сказала вона. Їй навіть на думку не спало сумніватися, що ці плакати було розклеєно тут для неї. — Кеннеді.

195