Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 188

188

Уздовж стін коридору лежали купи кісток. Передня частина ліхтарика в її руці вже почала нагріватися. Юк скажено гавкав у пітьму, пригнувши голову й широко розставивши лапи. Кожна шерстина в нього стояла сторч.

— Присядь, Роланде, присядь!

Він присів, і вона передала йому саморобного смолоскипа, який уже став гаснути: у жовтих язичках полум’я, що пробігали корпусом, прозирала синь. Потвора в темряві знову оглушливо заревіла, і Сюзанна роздивилася обриси тіла, що коливалося з боку в бік. Світло вичахало, істота підбиралася ближче.

«Якщо підлога тут мокра, нам, швидше за все, гаплик», — подумала Сюзанна, проте, нишпорячи у пошуках стегнової кістки, зрозуміла, що це не так. То міг бути обманний сигнал від її сповнених надії органів чуття (бо десь попереду зі стелі зривалися краплини води, Сюзанна чула їхнє крапотіння), але вона так не думала.

Вона сягнула в сумку по другу бляшанку «Стерно». Та тільки цього разу палець ніяк не міг намацати кільце кришки. Тварюка наближалася, Сюзанна вже бачила під безформною головою численні короткі ніжки. Отже, то був не хробак, а якась велетенська багатоніжка. Юк став перед нею і гавкав безперестану, вищиряючи всі зуби. Першим почвара вхопить Юка, якщо Сюзанна не…

І тут палець прослизнув у кільце, яке щільно прилягало до кришки бляшанки. Чпок-ссс — і кришка піднялася. Роланд розмахував ліхтариком, щоб хоч трохи піддати полум’я (це могло подіяти, якби вогню було чим живитися), і Сюзанна побачила їхні ледь упізнавані тіні, які шалено стрибали по занепалих кахляних стінах.

Кістка в бляшанку не влазила. Незграбно розкинувшись, наполовину вивільнившись із заплічного ранця, Сюзанна запхала в бляшанку руку, витягла жменю желе і намастила його на кістку. Якщо кістка була мокра, це могло лише на кілька секунд подовжити їхній жах. Проте якщо суха, тоді, може… може…

Тварюка підбиралася чимраз ближче. Серед мацаків, що росли з рота, видніли великі ікла. Ще мить — і вона кинеться на Юка, вхопить його блискавично, як гекон муху. Міцний сморід гнилої риби навіював нудоту. А що могло ховатися за цим створінням? Які ще мерзоти?

Думати про це часу не було.

Сюзанна торкнулася смолоскипом зі стегнової кістки до слабких язичків полум’я, що лизали корпус ліхтарика. Вогонь, що спалахнув, був сильніший, ніж вона очікувала, набагато сильніший, і тварюка знову закричала — не лише від подиву, а й від болю. Щось захлюпотіло, як грязюка, яку стискають у вініловому плащі, — істота кинулася назад.

— Давай ще кістки, — Деттиним голосом промовила Сюзанна, коли Роланд викинув ліхтарика. — Тіки щоб вони були сухі. — І розсміялася, задоволена власною дотепністю (бо ніхто більше не розсміявся), Деттиним брудним смішком.

Все ще важко дихаючи, Роланд заходився збирати кістки.

Тринадцять

Вони рушили далі коридором. Сюзанна їхала в Роланда на спині задом наперед: триматися в такому положенні було важко, але можливо. Якщо їм вдасться звідси вибратися, спина в неї ще день чи два болітиме, як проклята. «Але я насолоджуватимусь кожною секундою цього болю», — сказала вона собі.

Роланд передав їй футболку з «Днів міста Бриджтона», яку купила йому Айрін Тасенбаум. Нею вона обгорнула кістку знизу і виставила вперед, наскільки була змога втримувати в такому положенні рівновагу. Бігти Роланд не міг, бо так Сюзанна випала б з ременів, проте йшов доволі швидко, час від часу зупиняючись, щоб підібрати придатну кістку з руки чи ноги скелета. А невдовзі принцип зрозумів і Юк: почав зносити стрільцеві в пащі кістки. Попри вогонь, істота здаватися не збиралася — вона вперто повзла за ними. Час від часу Сюзанна бачила проблиски її слизької шкіри, а коли та сахалася від непевного вогню смолоскипа, вони чули те вологе тупання, наче гупав ногою велет у налитих багнюкою чоботях. Сюзанна запідозрила, що з таким звуком почвара била хвостом об підлогу. Це сповнило її душу безпричинним жахом, таким глибинним і сильним, що від нього можна було з’їхати з глузду.

«У нього є хвіст! — волав її розум. — Хвіст, яким воно робить такі звуки, наче там усередині вода чи желе, чи кров, наполовину загусла. Господи! Божечку! Боже!»

Сюзанна розуміла, що істоту стримує не лише світло. Вона боялася вогню. Напевно, тварюка валандалася десь позаду, поки вони знаходилися в тій частині коридору, де горіли кулі-світильники, і думала (якщо тільки вона була здатна мислити), що зачекає і схопить їх, коли опиняться в темряві. Якби вона знала, що в них є вогонь, то, напевно, заплющила б свої численні очиська і накинулася на них там, де кілька світильників не горіло і світло було тьмяне. Тепер же їй тимчасово не таланило, бо з кісток вийшли на диво хороші смолоскипи (Сюзанні навіть не спало на думку, що то відновлений Промінь їм допомагає). Питання було лише в тому, чи надовго їм вистачить «Стерно». Вона заощаджувала паливо, коли кістки займалися самі (окрім кількох вологих — ті довелося викинути, спершу підпаливши від їхніх майже вичахлих кінчиків наступні смолоскипи), але для цього їх треба було змащувати, а Сюзанна вже використала більше половини третьої й останньої бляшанки. Вона до глибини душі шкодувала про ту, яку довелося викинути, коли на них наступала потвора, але тієї миті їй більше нічого не лишалося. Їй також хотілося б, щоб Роланд просувався швидше, хоча навряд чи тепер це було можливо, навіть якби вона повернулася обличчям до його спини. Може, на короткий ривок його б і вистачило, але не більше. Вона відчувала, як тремтять під сорочкою його м’язи. Він був на межі.

188