Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 182

182

— А я думала, що поїздкам на спині кінець, — різко, з виразними Деттиними нотками в голосі сказала вона.

— Думаю, це єдиний вихід, — відказав Роланд. — І я радий, що маю тепер сили нести тебе на собі.

— А той підземний хід — це єдиний шлях? Ти в цьому впевнений?

— Мабуть, якось можна і через замок вийти… — почав Роланд, але Сюзанна рішуче захитала головою.

— Не забувай, я була там нагорі з Мією. Урвище з боку Дискордії йде вниз щонайменше на п’ятсот футів. А може, й більше. Колись давно там, може, й були сходи, але тепер їх нема.

— Тоді залишаються тунелі, — сказав він. — Може, знайдемо щось, на чому ти могла б їхати, коли вийдемо на тому боці. Ще в якому-небудь містечку чи селі.

І знову Сюзанна захитала головою.

— Роланде, я думаю, цивілізація закінчується тут, у Федіку. А ще думаю, що треба нам якнайкраще запастися сякою-такою одежиною, бо буде холодно.

Одежини, щоб нею запастися, на відміну від провіанту, було на диво мало, бо ніхто не додумався зберегти кілька светрів і теплих курток у вакуумних бляшанках. Ковдри були, але навіть у шафах вони потоншали й розповзалися за найменшої нагоди, тож користі з них майже не було.

— Начхати і розтерти, — втомлено промовила вона. — Головне — вибратися звідси.

— Виберемося, — пообіцяв Роланд.

Три

Сюзанна в Сентрал-парку, і надворі досить холодно, тому від дихання з рота вириваються хмарки пари. Небо над головою біле від обрію до обрію. Вона дивиться вниз на білого ведмедя (він викачується на своєму кам’янистому острівці, і холоднеча його не турбує, а навпаки — тішить), і раптом довкола її талії змією обвивається чиясь рука. Теплі губи цмокають її в холодну щоку. Вона розвертається і бачить Едді з Джейком. У них однакові широкі усмішки, а на головах однакові червоні плетені шапочки. От тільки на шапочці Едді написано «ВЕСЕЛОГО», а в Джейка — «РІЗДВА». Вона розтуляє рота, щоб сказати їм: «Хлопці, вас не може тут бути, бо ви померли», — та раптом розуміє, з величезним і бурхливим полегшенням, що то був лише сон. Справді, як можна було повірити, що все сталося насправді? Не існує тварин, що розмовляють і називаються пухнастиками-шалапутами, і тахінів з тілами людей і головами тварин теж, немає місцин із назвою Федік чи замок Дискордія.

А передусім не існує стрільців. Джон Кеннеді був останній — її водій Енді мав рацію.

— Я приніс тобі гарячий шоколад, — Едді простягає їй чашку. Шоколад просто чудовий, mit schlag, а на них — розсипи крихт мускатного горіха. Вона відчуває пахощі, що йдуть від чашки, і, беручи її в руки, відчуває його пальці, обтягнені рукавичками. Між ними повільно падають перші сніжинки тієї зими. І вона думає, як же це чудово — бути живою в старому доброму Нью-Йорку, як чудово, що дійсність — це дійсність, що вони разом цього року…

Якого року від Різдва Христового?

Вона насуплює брови, бо це серйозне питання, чи не так? Зрештою, Едді з вісімдесятих, а вона жила в Америці лише до 1964-го (чи то був 65-й?), що ж до Джейка, Джейка Чемберза в шапочці з написом «РІЗДВА», то хіба він не з сімдесятих? А якщо вони троє вихідці з трьох десятиріч другої половини двадцятого століття, то де їхня спільна точка перетину? Який зараз рік?

— ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, — промовляє голос із повітря (напевно, це голос Банґо Сканка, Великого Непроявленого Персонажа), — ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ, це ЧАСИТ. Усі твої друзі мертві.

І з кожним словом світ потроху втрачає реальні обриси. Едді з Джейком прозорішають, вона бачить крізь них. Глянувши вниз на білого ведмедя, вона бачить, що він лежить дохлий на своєму острівці, задерши догори лапи. Приємні пахощі гарячого шоколаду слабшають, замість них проступає затхлий запах старого тиньку, давнього дерева. Запах готельного номера, де вже багато років ніхто не спав.

«Ні, — стогне її розум. — Ні, я хочу в Сентрал-парк, я хочу бути з містером ВЕСЕЛОГО і містером РІЗДВА, я хочу вдихати пахощі гарячого шоколаду і бачити перші нерішучі сніжинки грудня, годі з мене Федіка, Внутрішнього, Серединного і Прикінцевого світів. Я хочу до Свого світу. Мені начхати на Темну вежу».

Губи Едді та Джейка ворушаться в унісон, наче співають пісню, якої вона чути не може, проте це не пісня, це слова, вона встигає прочитати їх по губах за мить до того, як сон розвіюється, і ці слова

Чотири

— Стережіться Дандело.

З цими словами на вустах Сюзанна прокинулася, тремтячи у вранішньому передсвітанковому світлі. З рота йшла пара — принаймні ця частина її сну справдилася. Вона торкнулася щік і стерла з них сльози. Кригою вони на шкірі від холоду не взялися, але до цього було, чорт забирай, недалеко.

Вона роззирнулася навколо похмурого номера готелю «Федік», усім серцем шкодуючи, що прокинулася і сон про Сентрал-парк виявився лише сном. Спати їй довелося на підлозі (ліжко було іржавою скульптурою, готовою будь-якої миті розсипатися), і спина задерев’яніла. Доповнювало картину те, що ковдри, які вона підмостила собі замість матраца і якими вкривалася, розлізлися на шмаття від її борсань під час сну. У повітрі висіла пилюка їхніх волокон, вона лоскотала в носі і вкривала горло, від чого Сюзанна почувалася, наче хвора на найтяжчу в світі застуду. До того ж її били дрижаки від холоду. І хотілося пісяти — а для цього потрібно було повзти коридором у туалет на куксах ніг і занімілих від холоду руках.

Але правда ж, усі ці неприємності насправді не були проблемою для Сюзанни Одетти Голмс-Дін того ранку? Проблема полягала в тому, що їй наснився чарівний сон, а прокинутися довелося у світі

182