— А як же твоя машина? — раптом згадав він.
— Якщо вона знадобиться нам до того, як повернемося в Нью-Йорк, то попросимо перегнати її в Мен. Але, швидше за все, нам вистачить Девідового «бумера».
— У вас є машиномобіль, який називається «бумер»?
— Це сленг, — пояснила вона. — Насправді це «БМВ», розшифровується як «Баварські моторні заводи».
— А. — Роланд намагався прибрати такого вигляду, наче йому все стало зрозуміло.
— Роланде, можна в тебе дещо спитати?
Він покрутив пальцем, щоб вона продовжувала.
— Коли ми врятували письменника, то врятували також і світ? Адже так?
— Так.
— Як таке могло бути, щоб від поганенького письменника… я знаю, бо читала чотири чи п’ять його книжок… залежала доля світу? Чи навіть цілого Всесвіту?
— Якщо він поганенький, чому тоді ти не кинула його читати на першій же книжці?
Місіс Тасенбаум усміхнулася.
— Піймав. Мушу визнати, читати його можна, оповідач він хороший, але що стосується мовного чуття — тут йому ведмідь на вухо наступив. На твоє питання я відповіла, тепер ти відповідай. Знаєш, є такі письменники, які вважають, що цілий світ висить на волосині їхнього слова. Першим на думку спадає Норман Мейлер, ще Ширлі Геззард і Джон Апдайк. Але, очевидячки, в цьому випадку світ залежить від письменника в буквальному значенні. Як таке сталося?
Роланд знизав плечима.
— Він чує слушні голоси й співає правильні пісні. Інакше кажучи — ка.
Тепер настала черга Айрін Тасенбаум робити вигляд, що вона зрозуміла.
Лімузин зупинився перед будівлею, вздовж фасаду якої тягнувся зелений навіс. Біля дверей стояв ще один чоловік у добре пошитому костюмі. Сходи, що вели до входу, було перекрито жовтою стрічкою, і на ній були якісь слова, але Роланд не міг їх прочитати.
— Там написано «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ, НЕ ЗАХОДИТИ», — пояснила місіс Тасенбаум. — Але вигляд у стрічки такий, наче її вже давно натягли. Здається, зазвичай її знімають, щойно закінчать усе фотографувати, знімати відбитки. У тебе, напевно, впливові друзі.
Роланд теж бачив, що стрічка справді пробула тут якийсь час: три тижні, плюс-мінус. Відтоді, як Джейк і панотець Каллаген зайшли у «Діксі-Піґ», впевнені, що прямуюють назустріч смерті, але рішуче налаштовані не відступати. Стрілець помітив, що у склянці Айрін ще хлюпає трохи рідини, і вихилив її одним махом. Алкоголь обпік йому горло, але Роланд відчув насолоду від того, як тепло стікало в шлунок.
— Краще? — спитала вона.
— Еге ж, дякую.
Він поправив сумку з Орізами на плечі й вийшов з машини. Юк не відставав. Айрін затрималася, щоб поговорити з водієм — він начебто владнав питання з її перельотом. Роланд пірнув під стрічку, а за нею зупинився й трохи постояв, слухаючи гамір, насолоджуючись юнацькою енергією міста, що жило цього сонячного червневого дня в своєму ритмі. Іншого мегаполіса йому вже не побачити ніколи — він був майже певен. Але то, мабуть, і на краще. Порівняно з Нью-Йорком інші міста могли його тільки розчарувати.
До нього підійшов охоронець (очевидно було, що він працював на корпорацію «Тет», а не на поліцію цього міста).
— Якщо хочете зайти всередину, сер, то маєте дещо мені показати.
І знову Роланд витяг із сумки кобуру з патронташем, знову розгорнув кобуру, знову дістав револьвер свого батька. Та тільки цього разу не запропонував його взяти, і той джентльмен не просив потримати. Він лише оглянув орнамент, особливо на кінці ствола, шанобливо кивнув і зробив крок назад.
— Я відімкну двері. Але всередині ви зможете покладатися лише на власні сили. Розумієте?
Роланд, котрий усе життя покладався лише на власні сили, кивнув.
Перш ніж він зробив крок у бік дверей, Айрін узяла його за лікоть, розвернула до себе й оповила його шию руками. Нещодавно куплені туфлі на низьких підборах майже зрівняли їхній зріст, тож тепер їй довелося лише трохи закинути назад голову, щоб зазирнути йому в очі.
— Бережи себе, ковбою. — Вона швидко поцілувала його в губи (дружній поцілунок, не більше) і присіла, щоб погладити Юка. — І цього маленького ковбоя теж бережи.
— Я старатимусь, — сказав Роланд. — Ти не забудеш своєї обіцянки щодо Джейкової могили?
— Троянда, — кивнула Айрін. — Я пам’ятаю.
— Дякую. — Він затримав на ній свій погляд — звірявся зі своєю чуйкою-інтуїцією. І нарешті прийняв рішення. Із сумки з Орізами він витяг конверта, в якому лежала груба книжка… та, якої Сюзанна так і не прочитає йому в мандрах. І передав конверта в руки Айрін.
Вона дивилась на нього, насупивши брови.
— Що там? На дотик наче книжка.
— Так. Книжка Стівена Кінга. Називається «Безсоння». Читала?
Вона всміхнулась.
— Не читала. А ти?
— Ні. І не прочитаю. Вона видається мені хисткою.
— Я тебе не розумію.
— Видається… тонкою. — На згадку йому спав Каньйон Петлі в Меджисі.
Айрін зважила конверт у руці.
— Як на мене, то вона збіса товста. Точно Стівена Кінга книжка. Він продає на дюйми, Америка купує на фунти.
Роланд лише похитав головою.
— Не зважай, — сказала Айрін. — Рі пускає дотепи, бо ніколи не вміла нормально прощатися. Ти хочеш, щоб я це взяла, так?
— Так.
— Гаразд. Може, коли Великого Стіва випишуть з лікарні, я попрошу її підписати. Бо, як на мене, то він мені винен щонайменше автограф.
— Чи поцілунок, — сказав Роланд і сам поцілував Айрін. Тепер, коли книжка перейшла до неї, він відчував, наскільки легше йому стало на душі. Вільніше. Безпечніше. Він пригорнув Айрін до себе й міцно обійняв. І Айрін Тасенбаум відповіла йому по-своєму міцними обіймами.