Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 166

166

— Містере Дескейн, можете сказати, що це означає?

— Так, — кивнув він. — Якщо зватимеш мене Роландом.

— Якщо ви просите, я намагатимусь.

— Це знак Артура. — Він і собі провів пальцем по орнаменту. — Єдиний знак, що є на дверях його усипальниці. Це його знак діна, й означає він «БІЛІСТЬ».

Старий простягнув тремтячі руки, мовчки, але наполегливо.

— Він заряджений? — запитала Меріан, але не встиг Роланд і слова промовити, як сама відповіла: — Авжеж, заряджений.

— Дай його батькові, — сказав Роланд.

Меріан вагалась, двоє охоронців теж дивилися з сумнівом, але Тато Моз не опускав рук, і Роланд кивнув. Жінка неохоче передала револьвер батькові. Узявши, старий потримав його в обох руках, а потім зробив щось таке, від чого на серці в стрільця водночас потепліло і стало зимно. Він поцілував ствол старечими зморшкуватими губами.

— Що відчуваєш на смак? — запитав Роланд із щирої цікавості.

— Роки, стрільцю, — відповів Мозес Карвер. — Відчуваю роки. — І з цими словами простягнув револьвер жінці руків’ям уперед.

З очевидним полегшенням Меріан віддала його Роландові, немовби рада була спекатися його смертоносної ваги, і стрілець знову поклав його в кобуру.

— Заходьте, — запросила вона. — Часу в нас небагато, але ми проведемо його настільки весело, наскільки дозволить нам ваше горе.

— Амінь! — Старий поплескав Роланда по плечі. — Вона й досі жива, моя Одетта… та, яку ти звеш Сюзанною. Отак. Я подумав, що ти зрадієш, про це почувши, сер.

Роланд справді зрадів і кивнув на знак подяки.

— Ходімо, Роланде, — сказала Меріан Карвер. — Ласкаво просимо до нашого дому, адже це і ваш дім також. Ми знаємо, може статися так, що ви більше ніколи сюди не завітаєте.

Десять

Кабінет Меріан Карвер був розташований на північно-західному розі дев’яносто дев’ятого поверху. Стіни тут були з суцільного скла, без жодної перекладини, і від краєвиду, що відкривався звідти, у стрільця перехопило подих. Він немовби завис у повітрі, а місто, що розкинулося перед його очима, було казковішим за будь-яке уявне. Втім, він уже бачив його, бо впізнав висячий міст, а також деякі високі будівлі на цьому боці мосту. Той міст він не міг не впізнати, адже в іншому світі вони мало на ньому не загинули. Джейка тоді викрав Ґешер і забрав до Цок-Цока. Роланд бачив перед собою місто Лад, яким воно було в часи розквіту.

— Ви називаєте це місто Нью-Йорком? — запитав він. — Адже так?

— Так, — відповіла Ненсі Діпно.

— А той міст як?

— Міст Джорджа Вашингтона, — сказала Меріан Карвер. — Для тутешніх просто Ем-Де-Ве.

Отже, там лежав міст, який не лише привів їх до Лада. Саме його перейшов панотець Каллаген, коли вирушив у мандри з Нью-Йорка. Це врізалося Роланду в пам’ять з його розповіді.

— Не хочете щось випити? — запропонувала Ненсі.

Він хотів було відмовитись, але, відчуваючи, що все пливе перед очима, передумав. Що-небудь, так, але суто для підбадьорення.

— Чаю, якщо у вас є, — сказав він. — Гарячого міцного чаю з цукром чи медом. Можете зробити?

— Можемо. — Меріан натиснула на кнопку в себе на столі. Вона поговорила з кимось не видимим для Роланда, і зненацька він збагнув, що робила жінка в приймальні — та, яка нібито балакала сама з собою.

Меріан замовила гарячі напої й сандвічі (брутерботи, як незмінно називав їх про себе Роланд), нахилилася над столом і пильно поглянула стрільцеві у вічі.

— Добре, що ми познайомились тут, у Нью-Йорку, Роланде, принаймні я на це сподіваюсь, але наш час тут… не життєво важливий. Я підозрюю, ви розумієте чому.

Обміркувавши це, стрілець кивнув. Обережно кивнув, але просто тому, що задовгі роки звичка бути обережним стала невід’ємною рисою його характеру. У його друзів — Алана Джонса, Джеймі Декері — обережність була в крові, але з Роландом усе було інакше: він, як правило, спершу стріляв, а потім уже ставив питання.

— Ненсі просила вас прочитати дощечку в Садку Променя, — сказала Меріан. — Ви…

— Садку Променя, хвалімо Всевишнього! — вставив Мозес Карвер. Дорогою до доччиного кабінету він витяг ціпка з підставки у вигляді слонячої ноги, що стояла в коридорі, й тепер для підкреслення вагомості цих слів постукав ним по дорогому килимі. Меріан терпляче чекала. — Кажу «Бооог-Бомба»!

— Мій батько останнім часом товаришує з преподобним Гаррігеном, який збирає своїх послідовників унизу. Не скажу, що я від цього в захваті, — зітхнула Меріан. — Але до справи. Роланде, ви прочитали дощечку?

Стрілець кивнув. Ненсі Діпно назвала цю річ якось інакше, знаком чи сіґулом, але він розумів, що це те саме.

— Літери перемінилися на букви Високої мови, і я прочитав усе до останнього слова.

— І що там було написано?

— ВІД КОРПОРАЦІЇ «ТЕТ» НА ЧЕСТЬ ЕДВАРДА КАНТОРА ДІНА І ДЖОНА «ДЖЕЙКА» ЧЕМБЕРЗА. — Він трохи помовчав. — А далі було: «Кам-а-ка-мал, Пріа-тої, Ґан дела», що по-вашому може означати: «БІЛІСТЬ ПОНАД ЧЕРВОНЕ, ВОЛЯ ҐАНА НЕПОРУШНА».

— А нам табличка каже: «ДОБРО ПОНАД ЗЛО, ТАКА ВОЛЯ ГОСПОДНЯ», — сказала Меріан.

— Хвалімо Всевишнього! — знову постукав ціпком Мозес Карвер. — Хай підніметься Прим!

У двері для проформи постукали, і зайшла жінка з приймальні, несучи срібну тацю. Роланд з подивом помітив у неї біля губ маленьку чорну штучку і вузький чорний каркас, що зникав десь у волоссі. Напевно, якийсь прилад для розмов на віддалі. Ненсі Діпно і Меріан Карвер допомогли їй поставити на стіл чашки з чаєм і кавою, слоїки з медом і цукром, глечик вершків. Також жінка принесла тарілку з сандвічами. У Роланда забурчало в животі. Він подумав про своїх друзів, що лежали в землі, — для них брутерботів не буде більше ніколи, — і про Айрін Тасенбаум, яка терпляче чекала на нього в маленькому парку через дорогу. Кожної з цих думок вистачило б, щоб у Роланда зник апетит, але шлунок знову став безсоромними звуками вимагати їжі. Певні частини тіла людини позбавлені свідомості — він знав це ще з дитинства. Роланд узяв брутербот, укинув у чашку ложку цукру з горою і додав для певності меду. Він хотів якнайшвидше закінчити цю зустріч і повернутись до Айрін, але поки що…

166