Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 159

159

Вона прибрала сміття (після «Кентуккійських курей» його завжди було страх як багато), невпевнено побажала Роланду на добраніч (він відповів, але таким відсутнім тоном, що їй стало дуже сумно) і пішла в свій номер. Там годину переглядала старий фільм, у якому Юл Бриннер грав робота-ковбоя, що з’їхав з глузду, потім вимкнула його і пішла у ванну почистити зуби. І вже там зрозуміла, що забула — ну звісно, рибонько! — зубну щітку. Обійшлася, наскільки це було можливо, чищенням за допомогою пальця і лягла в ліжко в трусиках та ліфчику (сорочки теж не було). Годину пролежала без сну, перш ніж зрозуміти, що прислухається до звуків з-за тонкої, як картон, перегородки, і особливо до одного звуку: чи не прогримить револьвер, який він завбачливо зняв з себе перед тим, як іти в мотель, чи не пролунає один гучний постріл, який означав би, що він у найбільш безпосередній спосіб поклав край своїй скорботі.

Коли тиша за стіною стала нестерпною, Айрін підвелася, знову натягнула на себе одяг і вийшла надвір подивитись на зорі. І побачила там Роланда, який сидів на бордюрі, а поряд з ним примостився не-собака. Айрін хотіла було спитати, як це він нечутно вийшов з номера (стіни в мотелі такі тонкі, а вона так дослухалася), але не спитала. Натомість поцікавилась, що він тут робить, і раптом зрозуміла, що не була готова ні до його відповіді, ні до того, яким відкритим і беззахисним буде його обличчя, коли він до неї повернеться. Вона все очікувала, що в ньому заговорить цивілізованість і він зробить реверанс у бік люб’язностей, але цього не сталось. Його відвертість жахала.

— Я боюся спати, — сказав він. — Я боюся, що до мене прийдуть мої мертві друзі і що, уздрівши їх, я помру.

Вона пильно подивилась на нього. Світло, що падало з її номера, змішувалося з жахливим бездушним гелловінським світінням ліхтарів на автостоянці. Її серце билося так сильно, що від його биття здригалися груди. Та коли вона заговорила, її голос звучав досить спокійно:

— А тобі допоможе, якщо я ляжу з тобою?

Поміркувавши, він кивнув.

— Думаю, так.

Вона взяла його за руку і повела в номер, який для нього зняла. Анітрохи не соромлячись, він зняв з себе одяг, і вона благоговійно й нажахано побачила шрами, що вкривали всю верхню половину його тіла. Червоний слід від ножа на одному біцепсі, молочно-білий рубець від опіку на іншому, біле перехрещення від ударів батогом між лопатками і на них, три глибокі ямки, що могли бути лише давніми слідами від куль. Доповнювало картину те, що на правій руці бракувало пальців. Айрін було цікаво, де він їх втратив, але вона розуміла, що про таке не наважиться спитати ніколи.

Вона теж роздяглася, потім завагалась, але все-таки зняла бюстгальтер. Її груди відвисли, і на одній теж був шрам, тільки не від кулі, а від видалення пухлини. То й що? Навіть у пору свого розквіту вона ніколи не нагадувала фігурою модель білизни «Victoria’s Secret». Та навіть у пору молодості не вважала себе цицьками й дупою, прикріпленими до пухкого гаманця. І нікому, навіть власному чоловікові, не дозволяла помилково вважати себе такою жінкою.

Але трусики Айрін усе-таки залишила на собі. Якби перед тим підстригла свій кущик, то зняла б. Якби вона знала, встаючи вранці з ліжка, що ввечері матиме секс із дивним чоловіком у дешевому мотелі, поки в ванній кімнаті на килимку спатиме якась дивна тварина, то, певна річ, прихопила б із собою зубну щітку і пасту.

Коли він обійняв її, вона тихо охнула й напружилась, та потім розслабилась. Але дуже повільно. Він притисся стегнами до її заду, й вона відчула, що хазяйство в нього таке, як треба. Та на думці в нього вочевидь не було нічого, крім розради. Його пеніс лишався в’ялий.

Він узяв рукою її ліву грудь і провів великим пальцем по заглибині шраму від операції.

— Що це?

— Ну, — відповіла вона (вже не таким рівним голосом), — мій лікар сказав, що за п’ять років ця пухлина могла перерости в рак. Тому її вирізали, поки вона не… я точно не знаю… метастази з’являються пізніше, якщо взагалі з’являються.

— Поки вона не встигла дозріти? — спитав він.

— Так. Точно. Добре. — Її сосок був уже твердий, як камінь, і він не міг цього не відчувати. Ох, як же це все дивно.

— Чому в тебе так сильно калатає серце? — запитав він. — Ти боїшся мене?

— Я… так.

— Не бійся. З убивствами покінчено. — Довга пауза в темряві. Вони чули притлумлений гуркіт машин, що мчали автострадою. — Поки що, — додав він.

— О, — тихо сказала вона. — Добре.

Його рука на її грудях. Подих у неї на шиї. Час тягнувся нескінченно, минула, може, година, а може, всього п’ять хвилин спливло, його видихи стали довшими, і Айрін зрозуміла, що він заснув. Це втішило її й засмутило водночас. Та за кілька хвилин заснула й вона сама, і то був найліпший відпочинок за останні роки. Якщо йому й снилися погані сни про померлих друзів, її він через них не турбував. Коли вона прокинулася, була вже восьма ранку, а він стояв голий біля вікна, тримав пальцем щілину в жалюзі й визирав надвір.

— Ти спав? — спитала вона.

— Трохи. Ми вже поїдемо?

П’ятнадцять

Вони могли б бути на Мангетгені вже о третій дня, та й потрапити до міста в неділю було б значно простіше, ніж у вранішню годину пік у понеділок, але номери в готелях штату Нью-Йорк були дорогі, навіть спарений номер коштував би стільки, що без кредитної картки Айрін би не обійшлась. Тож вони зупинились у «Мотелі 6» у Гартвіку, штат Коннектикут. Айрін винайняла один номер на двох, і тієї ночі він з нею кохався. Не тому, що хотів цього сам (вона це відчувала), а тому, що розумів — цього хочеться їй. Їй це потрібно.

159