Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 152

К оглавлению

152

— Більше нікого, — погодився Кінг. — Лише я і він. А він це підтвердить?

— Атож. Дуже скоро ти міцно заснеш. Пізніше ти відчуєш біль, але зараз у тебе нічого не болить.

— Нічого не болить. Міцно засну. — Неприродно вигнуте тіло Кінга обім’якло на підстилці з соснових гілок.

— Але перш ніж заснеш, ще раз послухай, що я тобі скажу.

— Слухаю.

— Жінка може прийти до т… Стоп. Тобі ж не сниться кохання з чоловіками?

— Питаєш, чи я не гомик? Не латентний гомосексуаліст? — Голос Кінга звучав змучено, але в ньому промайнули веселі нотки.

— Не знаю. — Роланд помовчав. — Мені так здається.

— Моя відповідь — ні. Часом мені сниться кохання з жінками. Тепер уже не так часто, бо я старішаю… і, мабуть, ще довго не снитиметься. Той довбаний гад мене покалічив.

«Порівняно з тим, як він покалічив мого хлопчика, це дрібниці», — гірко подумав Роланд, але вголос цього не сказав.

— Якщо тобі сниться кохання з жінками, то до тебе може прийти жінка.

— Правду кажеш? — У голосі Кінга звучала щира цікавість.

— Так. Якщо прийде, то буде білява. Вона може заговорити з тобою про легкість і розкоші галявини. Вона може назватися Морфією, донькою Сну, чи Селеною, донькою Місяця. Може запропонувати тобі руку й пообіцяє провести тебе туди. Ти мусиш відмовитись.

— Я мушу відмовитись.

— Навіть якщо тебе спокушатимуть її очі й перса.

— Навіть тоді, — погодився Кінг.

— А чому ти відмовишся, сей?

— Бо пісню ще не доспівано.

Нарешті Роланд був задоволений. Місіс Тасенбаум уклякла біля Джейка. Стрілець не підійшов до неї й хлопчика, попрямував натомість до чоловіка, що згорбився за кермом машини, яка накоїла такого лиха. Очі в цього чоловіка були широко розплющені й порожні, рот роззявлений. Підборіддям, що поросло щетиною, стікала цівка слини.

— Сей, ти чуєш мене?

Чоловік налякано кивнув. Собаки в нього за спиною принишкли. В отвір між сидіннями спостерігали за стрільцем чотири блискучі ока.

— Як тебе звуть?

— Браян, якщо тебе це потішить… Браян Сміт.

Ні, його це не потішило анітрохи. Перед ним був ще один тип, якого хотілося задушити. Дорогою проїхала ще одна машина, і цього разу водій кілька разів натиснув на клаксон. Захисна запона, якою огорнув їх Промінь, уже витоншувалася.

— Сей Сміт, ти збив людину своєю машиною або вантажомобілем, чи як там ти його називаєш.

Браян Сміт дрібно затремтів усім тілом.

— Я завжди був хорошим водієм, ніколи навіть квитанції за неправильне паркування не отримував, — заскиглив він. — І це ж треба таке… збити найвідомішу людину в цілому штаті! У мене собаки билися…

— Твоя брехня не сердить мене, — сказав Роланд. — Мене сердить страх, що її породжує. Стули свій писок.

Браян Сміт виконав наказ. Його обличчя повільно, але впевнено кам’яніло на мармурову маску.

— Коли ти його збив, тут більше нікого не було, — сказав Роланд. — Нікого, крім тебе й вигадника. Розумієш?

— Я був сам. Містере, ви нахожий?

— Байдуже, хто я такий. Ти підійшов до нього й побачив, що він ще живий.

— Ще живий, це добре, — сказав Сміт. — Я не хотів нікого калічити, чесно.

— Він заговорив до тебе. Так ти зрозумів, що він живий.

— Так! — радісно всміхнувся Сміт. — А що він сказав?

— Ти не пам’ятаєш. Ти був схвильований і наляканий.

— Наляканий і схвильований. Схвильований і наляканий. Точно.

— Рушай. Дорогою ти прокинешся, мало-помалу. А коли доїдеш до першого будинку чи крамниці, зупинишся і розкажеш, що на дорозі лежить збитий чоловік. Чоловік, якому потрібна допомога. Повтори, тільки нічого не забудь.

— Я рушаю, — сказав Браян, гладячи руками кермо, наче він хотів якомога швидше опинитися десь подалі. Роланд розумів, що насправді так і було. — Прокинуся, мало-помалу. Коли доїду до першого будинку чи крамниці, скажу там, що Стівен Кінг лежить збитий на узбіччі, йому потрібна допомога. Я знаю, що він живий, бо він до мене заговорив. То був нещасний випадок. — Він помовчав. — Я не винен. Він ішов проїжджою частиною. — Пауза. — Мабуть.

«Яка мені різниця, на кого покладуть провину за все, що сталося?» — запитав себе Роланд. Насправді йому було байдуже. Кінг у будь-якому разі писатиме далі. Та й Роланд потай сподівався, що провина ляже на нього, бо Кінг був винен. Нічого йому було робити на цій дорозі.

— А тепер рушай, — наказав стрілець Браяну Сміту. — Я більше не хочу тебе бачити.

Сміт завів двигун, і величезне полегшення відбилося в нього на обличчі. Роланд не став проводжати його поглядом. Він підійшов до місіс Тасенбаум і опустився навколішки поруч із нею. Юк сидів біля голови Джейка, сидів мовчки, бо той, за ким він побивався, більше не чув його виття. Сталося те, чого стрілець боявся найбільше. Поки він розмовляв з двома неприємними йому людьми, хлопчик, котрого він любив більше за всіх на світі… любив так, як нікого в своєму житті, навіть Сюзен Дельґадо… покинув його вдруге. Джейк помер.

П’ять

— Він щось тобі говорив, — сказав Роланд. Він узяв Джейка в обійми й заходився ніжно колисати. У сумці дзенькали Орізи. Джейкове тіло вже холонуло.

— Так, — кивнула вона.

— Що він сказав?

— Сказав, що я маю повернутися сюди по тебе «після того, як усе закінчиться». Такі були його слова. А ще він сказав: «Передай моєму батькові, що я його люблю».

У Роланда вирвався крик, здушений і нещасний. Він згадав, як було у Федіку, після того, як вони переступили поріг дверей. «Хайл, батьку», — сказав тоді Джейк. І так само, як зараз, Роланд прийняв його в свої обійми. Та тільки тоді він відчував, як б’ється хлопчикове серце. Він би віддав усе на світі, аби знову відчути це серцебиття.

152