Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 147

147

Роланд майже не був наділений даром доторку (а порівняно з Джейком не мав його взагалі), але він зустрічався з Кінгом і занурював його в оманливий сон гіпнозу. Після цього між ними встановився потужний зв’язок, тож стрілець навіть не дуже здивувався, коли зміг торкнутися розуму, якого не зумів сягнути Джейк. Напевно, посприяло і те, що Кінг тієї миті думав про них.

«Він часто про нас міркує на прогулянках, — подумав Роланд. — Коли лишається на самоті, то чує пісню Черепахи й розуміє, що в нього є робота, від якої він ухиляється. Ну, друже мій, відсьогодні цьому край».

Звісно, якщо їм вдасться його врятувати.

Він нахилився повз Джейка і подивився на жінку.

— Ти не можеш змусити цю прокляту богами чортопхайку їхати швидше?

— Так, — сказала вона. — Мабуть, можу. — А потім спитала в Джейка: — Синку, ти й правда вмієш читати думки чи це лише гра, в яку ви граєте зі своїм другом?

— Я не зовсім їх читаю, але я можу їх торкатися, — відповів Джейк.

— Сподіваюсь, що це правда, чорт забирай, — сказала вона, — бо Черепахова алея пагориста і місцями вузька, завширшки одну смугу. Якщо відчуєш, що хтось їде назустріч, дай мені знати.

— Дам.

— Прекрасно, — сказала Айрін Тасенбаум. І розпливлася в широкій усмішці. Сумнівів більше не лишалося: це була найкраща пригода за все її життя. Найцікавіша пригода. І тепер на додачу до співочих голосів вона стала розрізняти обличчя в листі дерев, що росли обабіч дороги, неначе за ними спостерігав натовп. Айрін відчувала, як навколо них громадиться якась величезна сила, і нею оволоділа якась дивна впевненість: якщо втиснути педаль газу старого іржавого пікапа Чіпа Макевоя в підлогу, він рвоне зі швидкістю світла і навіть швидше. Заряджений енергією, яку відчувала довкола них Айрін, він зможе перегнати сам час.

«Що ж, перевірмо», — подумала вона. Виїхала на середину Черепахової алеї, натиснула на педаль зчеплення і рвучко перевела важіль у позицію третьої передачі. Старий пікап не помчав швидше світла і часу не обігнав, але стрілка спідометра підібралася до цифри п’ятдесят… і перевалила далі. Пікап виїхав на пагорб, а коли став з’їжджати з протилежного боку вниз, то якусь частку секунди пролетів у повітрі.

Принаймні хтось у машині був щасливий. Айрін Тасенбаум аж вереснула від захвату.

Сімнадцять

Стівен Кінг зазвичай прогулюється двома маршрутами: коротким і довгим. Короткий — до перехрестя Воррінґтон-роуд і траси № 7 та назад до будинку, «Кари Сміхотухи», тим самим шляхом. Цей маршрут тягнеться на три милі. Довга прогулянка (так уже вийшло, що так називалася ще й книжка, яку він колись написав під псевдонімом Бахман, давно, ще до того, як світ зрушив з місця) веде його повз перехрестя Воррінгтон-роуд трасою № 7 аж до Слеб-Сіті-роуд, а потім назад трасою № 7 до Беррі-гіл, в обхід Воррінґтон-роуд. З цієї прогулянки (чотиримильної) він повертається додому через північний кінець Черепахової алеї. Саме цим шляхом він збирається погуляти сьогодні, але, дійшовши до перетину Сьомої і Воррінгтон, зупиняється і зважує, чи не повернутись йому коротким шляхом. Він завжди обережний: гуляє лише узбіччям дороги, хоч на трасі номер 7 навіть улітку не густо машин. Потік транспорту на ній з’являється лише о тій порі, коли у Фрайбурзі відкривається ярмарок, але до першого тижня жовтня ще далеко. Та все одно дорога добре проглядається. Поганого (чи п’яного) водія тут видно за півмилі, тому завжди встигаєш відійти подалі від дороги. Сліпий пагорб лише один — і він якраз за перехрестям Воррінгтон. Але це також аеробний пагорб, він змушує старе серце швидше розганяти кров, а хіба не для цього Кінгу всі ці дурні прогулянки? Щоб забезпечити собі те, що говорющі голови в телерекламі називають «здоров’ям серця». Він кинув пити, вживати наркотики, майже кинув палити, виконує різні вправи. Що ще треба?

Але голос, що нашіптує йому, не замовкає. «Зійди з автостради, — наполягає він. — Повертайся додому. У тебе буде ще година до того, як ти зустрінешся на вечірці з домашніми на тому боці озера. Ти можеш попрацювати. Може, почати новий том „Темної вежі“, ти ж так часто про нього думаєш».

Еге ж, думає, але в нього є інший роман, над яким треба працювати, який йому подобається. А повертатися до Вежі означає пірнути в темну воду. Або навіть втопитися в ній. Втім, стоячи тут, на перехресті, він зненацька розуміє, що як повернеться додому раніше, то почне писати. І нічого не зможе з собою вдіяти. Йому доведеться слухати те, що він подумки називає Вес’-Ка-Ґан — пісню Черепахи (а іноді також думає про неї як про пісню Сюзанни). Він покине роман, над яким тепер працює, повернеться спиною до безпечної суші й знову попливе в темні води. Він уже робив це чотири рази, але цього разу доведеться поплисти далеко, аж до протилежного берега.

Переплисти чи втопитися.

«Ні», — каже він. Говорить уголос, та й чому ні? Тут його ніхто не чує. Він неясно чує звук машини, що наближається, — чи машин дві? одна на сьомій трасі, а друга на Воррінґтон-роуд? — але навколо ні душі.

«Ні, — повторює він. — Я прогуляюся, а потім піду розважатися. Сьогодні більше ніякої писанини. Особливо такої».

Отож, залишивши позаду перехрестя, він починає підійматися на крутий схил, з якого майже не видно, що відбувається на тому боці. Простує на звук «доджа-каравану», що їде йому назустріч, на звук власної смерті. Ка раціонального світу хоче його смерті. Проте ка Приму хоче, щоб він жив далі й співав свою пісню. І так цього сонячного пообіддя в Західному Мені нестримна сила мчить до нерухомого об’єкта, і вперше з тих пір, як відступив Прим, усі світи й усе суще повертається до Темної вежі, що стоїть на дальньому краю Кан’-Ка Но Рей, Нічиїх червоних полів. Навіть Багряний Король — і той припиняє сердито кричати. Бо зараз усе вирішуватиме Темна вежа.

147