Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 141

141

— Беріть машину, беріть і їдьте! — усе повторював крамар. — Вона ваша! Я вам її дарую! Чесно!

— Якщо ти не припиниш виблискувати своїми клятими ключами мені в очі, сей, то я заберу в тебе життя, — пригрозив Роланд. За прилавком висів ще один годинник. Стрілець уже помітив, що в цьому світі було повно годинників, неначе люди, що тут жили, думали, що це допоможе їм посадити час у клітку. За десять четверта, а отже, вони пробули в Америці вже дев’ять хвилин. Час летів, просто летів. Десь неподалік Стівен Кінг уже пішов на свою пообідню прогулянку, і над ним нависла страхітлива небезпека, хоч сам він ще про це не підозрював. Чи це вже сталося? Вони (принаймні сам Роланд так точно) думали, що смерть письменника дуже боляче по них вдарить. Можливо, це буде схоже на черговий Променетрус. А може, й ні. Може, вплив його смерті проявиться поступово.

— Чи далеко звідси до Черепахової алеї? — різко запитав Роланд у крамаря.

Старий сей мовчки витріщався на нього. У широко розплющених очах стояв жах. Ще ніколи в житті Роланду так не хотілося пристрелити людину… чи хоча б врізати їй руків’ям револьвера, настільки дурний був у цього чоловіка вигляд — точнісінько як у козла, що застряг копитом у тріщині.

Але відповіла йому жінка, яка лежала перед м’ясним прилавком. Вона дивилася вгору на Роланда і Джейка, тримаючи складені руки на попереку.

— Це в Ловеллі, містере. П’ять миль звідси.

Одного погляду їй в очі (великі, карі, налякані, але без сліду паніки) Роланду вистачило, щоб зрозуміти: їм потрібна вона, а не крамар. Хоча…

Він повернувся до Джейка.

— Ти зможеш сісти за кермо його вантажівки й проїхати п’ять миль?

Роланд бачив, що Джейку хотілося сказати «так», та потім він збагнув, що не може поставити під загрозу всю їхню операцію, роблячи те, чого він, міський хлопець, ніколи в житті не робив.

— Ні, — похитав головою Джейк. — Навряд. А ти?

Роланд спостерігав, як Едді вів машину Джона Каллема.

Тоді це здавалося не таким уже й важким… але могло нагадати про себе його стегно. Роза казала, що сухий крутій поширюється швидко — як пожежа при сильному вітрі, — і він уже розумів, що вона мала на увазі. Коли вони прийшли в Калью Брин Стерджис, біль у стегні навідувався лише зрідка. Тепер же здавалося, що в суглоб хтось залив розплавлений свинець і загорнув його в колючий дріт. Біль розходився по всій правій нозі аж до кісточки. А Едді вправно натискав педалі, переставляючи ногу з тієї, що відповідала за швидкість машини, на ту, що вповільнювала рух, — і весь час у роботі була права нога. Тобто суглоб його правого стегна мусив постійно рухатись.

На таке наважитися він не міг. Не міг дати жодних гарантій, що поїздка буде безпечна.

— Думаю, ні. — Він узяв у крамаря ключі, подивився на жінку, що лежала перед м’ясним прилавком і сказав: — Підводься, сей.

Місіс Тасенбаум виконала наказ, а коли вже була на ногах, Роланд віддав їй ключі. «Мені тут постійно трапляються потрібні люди, — подумав стрілець. — Якщо від цієї буде стільки ж користі, як і від Каллема, то нам ще все може вдатися».

— Ти відвезеш нас із другом у Ловелл, — сказав Роланд.

— На Черепахову алею, — уточнила вона.

— Правду кажеш, і я дякую.

— А після того, як я вас відвезу, ви мене вб’єте?

— Ні, якщо ти нас не затримуватимеш, — відказав Роланд.

Зваживши це, вона кивнула.

— Не затримуватиму. Їдьмо.

— Щасти вам, місіс Тасенбаум, — кволо побажав їй крамар, коли вона рушила до дверей.

— Якщо я не повернуся, — сказала вона, — пам’ятайте одну річ. Інтернет винайшов мій чоловік. Він і його друзі — частково в «КелТеку», а частково — у себе в гаражах. Мій чоловік, а не Альберт Ґор.

У Роланда в шлунку знову забурчало. Він простягнув руку через прилавок (крамар сахнувся від нього, як від чумного), взяв пакунок з індичкою й одразу три шматки відправив собі до рота. Решту передав Джейкові, той з’їв два плястерки і глянув на Юка, котрий роздивлявся м’ясо з величезним зацікавленням.

— Свою частку отримаєш, коли вже будемо в пікапі, — пообіцяв Джейк.

— Апі! — сказав Юк і з більшим ентузіазмом додав: — Астку!

— Господи Ісусе милосердний, — промовив крамар.

Чотири

Акцент у крамаря-янкі був симпатичний, чого категорично не можна було сказати про його вантажівку. По-перше, в неї була механічна коробка передач, а Айрін Тасенбаум з Мангеттену не водила машину з механічною коробкою ще з тих незапам’ятних часів, коли була Айрін Канторою зі Стейтен-Айленду. До того ж у ній був важіль перемикання передач, а на таких машинах вона точно ніколи не їздила.

На сидінні поряд сидів Джейк. Ноги він поставив обабіч згаданого вище важеля, на руках тримав Юка, який досі жував індичку. Роланд влаштувався на пасажирському сидінні, щосили тримаючи себе в руках, аби не застогнати від болю в нозі. Айрін забула витиснути педаль зчеплення, коли повернула ключ запалювання. «ІХ» рвонув уперед і зупинився. На щастя, він їздив дорогами Західного Мену ще з середини шістдесятих, тому його стрибок більше нагадував стрибок старої кобили, а не енергійного лошати, інакше залишився б Чіп Макевой без ще однієї (щонайменше) зі своїх дзеркальних вітрин. Юк завовтузився на колінах у Джейка, чіплявся пазурами, намагаючись зберегти рівновагу, і виплюнув індичку, що була в нього в роті (разом зі словом, якого навчився від Едді).

Айрін шоковано витріщилася на пухнастика-шалапута.

— Юначе, це створіння щойно сказало «бля»?

141