Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 136

136

— Ти ж розумієш, навіщо нам в Америку? — стурбовано запитав він. — Справді розумієш?

— Щоб урятувати письменника, поки ще не пізно. — Вона взяла Едді за руку, і Джейк відзначив про себе, що нігті в нього бездоганно чисті. Чим вона вичистила з-під них бруд? Може, у коменданта були маленькі щипчики для нігтів, як ті, що їх його батько носив з собою у зв’язці ключів? — Шимі каже, що ми врятували Промінь Ведмедя і Черепахи. Ми гадаємо, що врятували троянду. Але попереду ще одна операція з порятунку. Письменник. Те ледащо. — З цими словами вона все-таки підвела погляд. Її очі горіли вогнем. Зненацька Джейк зрозумів, що воно й на краще, що Сюзанни з ними не буде, коли… якщо… вони зустрінуться з сеєм Стівеном Кінгом.

— Щоб ви мені його врятували, — сказала вона, і Роланд та Джейк почули, як у її голос закрадаються нотки старої злодійки Детти. — Після всього, що сталося сьогодні, спробуйте тільки не врятувати. І ти, Роланде, скажи йому, щоб продовжував писати. Навіть якщо пекло розверзеться під ногами, буде повінь, навіть якщо він захворіє на рак чи його член відвалиться від гангрени. Пулітцерівську премію теж нехай собі в голову не бере. Скажи йому, щоб писав далі й закінчив нарешті свою гадську історію.

— Я перекажу, — пообіцяв Роланд.

Вона кивнула.

— Ти приїдеш до нас, коли ми виконаємо це завдання. — На останньому слові Роланд трохи підвищив голос, тож прозвучало це майже як питання. — Ти приєднаєшся до нас, щоб довести нашу справу до кінця?

— Так. Не тому, що я так хочу. Я втратила весь запал. А тому, що так хотів він. — Вона ніжно, дуже ніжно поклала руку Едді туди, де вже покоїлася друга, — йому на груди. І націлила свій вказівний палець на Роланда. Палець дрібно тремтів. — Тільки не починай усю цю дурню про те, що ми ка-тет, ми з багатьох одне. Бо ті часи вже в минулому. Адже так?

— Так, — сказав Роланд. — Але Вежа ще стоїть. І чекає.

— До цього я теж втратила смак, здорованю. Правда.

Але Джейк зрозумів, що вона кривить душею. Бажання побачити Темну вежу вона втратила не більше, ніж Роланд. Не більше, ніж його втратив сам Джейк. Нехай їхній тет і розпався, але ка залишалося. І вона це відчувала незгірш за них.

П’ятнадцять

Вони поцілували Сюзанну на прощання (а Юк лизнув її в щоку).

— Джейку, будь обережний, — сказала вона. — Повертайся цілий і неушкоджений, чув? Едді сказав би тобі те саме.

— Я знаю. — І Джейк поцілував її вдруге. Він всміхнувся, бо уявив, як Едді наказує йому берегти зад, адже він і так уже тріснутий. І розплакався з тієї самої причини. Сюзанна ще мить протримала його в обіймах, потім відпустила і повернулася до чоловіка, що лежав, непорушний і холодний, у ліжку коменданта. Джейк зрозумів, що їй зараз не до Джейка Чемберза та його горя. Надто безмежним було її власне горе.

Шістнадцять

Біля дверей помешкання чекав Дінкі. Роланд уже пішов з Тедом — вони були в кінці коридору й обидва здавалися заглибленими в розмову. Джейк припустив, що йдуть вони на Алею, де Шимі (з невеличкою допомогою інших) спробує ще раз перекинути їх в Америку. Це йому дещо нагадало.

— Поїзди лінії «Д» ходять на південь, — сказав Джейк. — Тобто туди, де має бути південь. Правильно?

— Більш-менш, компаньйоне, — кивнув Дінкі. — На деяких локомотивах написані їхні назви, типу «Осяйний дощ» чи «Дух сніжної країни», але буквені й номерні позначки є у всіх.

— А «Д» означає «Дандело»? — зненацька спитав Джейк.

Дінкі здивовано насупився.

— Дандело? Що це, в біса, означає?

Джейк похитав головою. Він навіть не хотів казати Дінкі, від кого почув це слово.

— Ну, я точно не знаю, — мовив Дінкі, коли вони пішли далі. — Але я завжди думав, що «Д» означає «Дискордія», бо саме там, по ідеї, мають закінчувати своє життя всі поїзди — десь у найглибших надрах найгірших у Всесвіті Поганих Земель.

Джейк кивнув. «Д» — Дискордія. Щось у цьому було. Начебто.

— Але ти не відповів на моє питання, — не вгавав Дінкі. — Що таке Дандело?

— Просто слово. Я побачив його на стіні на станції «Край Грому». Швидше за все, воно нічого не означає.

Сімнадцять

Біля Корбет-Холу їх чекала делегація Руйначів. Похмурих і наляканих. «„Д“ — Дандело, — подумав Джейк. — „Д“ — Дискордія. „Д“ — доведені до відчаю».

Роланд вийшов уперед і склав руки на грудях.

— Хто говорить за вас? — запитав стрілець. — Якщо є той, хто говорить, нехай він вийде, бо наш час тут закінчився.

Уперед виступив сивий джентльмен (теж банкірського вигляду), у сірих костюмних штанях, білій сорочці, розстебнутій біля коміра, і сірому жилеті, також розстебнутому. Жилет висів на ньому, як мішок. Чоловік, що його носив, горбився.

— Ви вкрали у нас життя, — констатував він тоном сердитого вдоволення, неначе завжди підозрював, що до цього дійде. — Наше звичне життя. Що ви дасте нам натомість, містере Ґілеад?

Натовпом пронеслося схвальне бурмотіння. Почувши його, Джейк Чемберз зненацька розлютився так, як ніколи в житті. Його рука, неначе за власним бажанням, потяглася до руків’я «койота», погладила його, і Джейк відчув холодну втіху від його обрисів. Навіть горе ненадовго відступило на задній план. А Роланд усе зрозумів, бо, не повертаючи голови, сягнув рукою за спину і стиснув Джейкові пальці. Стискав доти, доки Джейк не відпустив зброї.

— Якщо вже питаєте, я скажу, що я вам дам, — промовив Роланд. — Це місце, де ви їли мозок беззахисних дітей, щоб знищити Всесвіт, я збирався спалити дощенту, так, до останньої тріски. Я мав намір запустити летючі кулі, яких у нас доста, щоб вони знищили вибухами все, що не піддалося вогню. Я планував показати вам шлях до річки Вайє й зелених Калій, що за нею лежать, і супроводити вас прокляттям, якого навчив мене батько: щоб ви жили довго і все життя нездужали.

136