Едді похитав головою.
— Не… поспішай, друзяко. — Він знову втягнув повітря й скривився, неначе в повітрі були невидимі голки, що їх лише він міг відчувати. А потім прошепотів (не від слабкості, як пізніше збагнув Джейк, а тому, що це мало залишитися між ними двома). — Стережися… Мордреда. Стережися… Дандело.
— Дандело? Едді, я не…
— Дандело. — Очі розширилися. Неймовірне зусилля. — Захищай… свого… діна… від Мордреда. Від Дандело. Ти… Юк. Ваше завдання. — Едді скосив погляд на Роланда і знову глянув на Джейка. — Ш-ш-ш. — Потім: — Захист.
— Я… обіцяю. Ми обіцяємо.
Едді ледь помітно кивнув і подивився на Роланда. Джейк відсунувся вбік, і стрілець нахилився, щоб почути останні слова, які волів сказати йому Едді.
Ніколи, ніколи раніше Роланд не бачив таких блискучих очей, навіть тоді на Єрихонському пагорбі, коли з ним жартівливо прощався Катберт.
Едді всміхнувся.
— Ми… непогано провели час.
Роланд знову кивнув.
— Ти… ти… — Але сказати це Едді не зміг, лише підняв руку й кволо покрутив нею.
— Я танцював, — зрозумів його Роланд. — Танцював ту комалу.
— Так, — самими губами сказав Едді та знову болісно й хрипко вдихнув. Той вдих був останній. — Дякую тобі за другий шанс. Дякую… Батьку.
То був кінець. Очі Едді ще дивилися на нього, і в них ще була свідомість, але він більше не вдихав повітря на заміну тому, яке видихнув з останнім словом: «батьку». Світло лампи м’яко золотило волосинки на його оголених руках. Десь гуркотів грім. Потім очі Едді заплющилися і голова безсило похилилася набік. Його роботу було скінчено. Він дійшов до кінця стежки, ступив на галявину. Вони сиділи навколо нього, але ка-тетом більше не були.
Минуло півгодини.
Роланд, Джейк, Тед і Шимі сиділи на лавці посередині Алеї. Неподалік були Дані Ростова і чолов’яга, схожий на банкіра. Сюзанна в кімнаті помешкання коменданта гуртожитку обмивала тіло свого чоловіка: готувала до похорону. Сидячи на лавці, вони чули її голос. Сюзанна співала. Усі ті пісні вони чули від Едді, він співав їх під час довгих мандрівок. Одна пісня називалася «Народжений тікати». Інша була «Рисова пісня», з Кальї Брин Стерджис.
— Нам треба вирушати, негайно, — сказав Роланд. Він опустив руку на стегно і розтирав, розтирав. Перед тим Джейк бачив, як він дістав з кошеля флакончик аспірину (Бог його знає, де він його взяв) і насуху проковтнув три пігулки. — Шимі, відправиш нас?
Шимі кивнув. Він, кульгаючи, спираючись на Дінкі, підійшов до лавки, і все одно ніхто не звернув уваги на рану в нього на нозі. Вона здавалася такою дрібницею порівняно з тим, що їх спіткало. Безперечно — якби Шимі Руїс помер тієї ночі, то причиною смерті всі б вважали відкривання порталу між Краєм Грому й Америкою. Ще один акт телепортації вимагатиме від нього величезних зусиль і може стати смертельним. Що порівняно з цим поранена нога?
— Я спробую, — відповів Шимі. — Я старатимусь, правда-правда.
— Нам допоможуть ті, хто допомагав зазирнути в Нью-Йорк, — сказав Тед.
Саме Тед додумався, як визначити поточні дату й час в Америці Наріжного світу. Він, Дінкі, Фред Вортінгтон (схожий на банкіра чоловік) і Дані Ростова бували в Нью-Йорку і змогли викликати в пам’яті чітку ментальну картинку Таймс-сквер: яскраві вогні, вир перехожих, вивіски з назвами фільмів… а найважливіше — велетенський рухомий рядок, з якого юрмиська перехожих унизу могли дізнатися останні новини. Що тридцять секунд чи десь так він оббігав повне коло через Бродвей і Сорок восьму вулицю. Дірка між світами відкрилася достатньо широко, щоб вони дізналися, що експерти ООН досліджують гадані місця масових поховань у Косово, що віце-президент Ґор, котрий балотувався на пост президента, присвятив день у Нью-Йорку своїй передвиборній кампанії, що Роджер Клеменс вивів з гри тринадцятьох «Техаських рейнджерів», але «Янкі» все одно програли напередодні матч.
Можливо, Шимі допоміг би їм утримати діру відкритою ще якийсь час (решта жадібно вдивлялися в сяйво жвавого вечора в Нью-Йорку — не Руйнуючи тепер, а Відкриваючи, Прозріваючи), але виявилося, що в цьому нема потреби. Одразу після рахунку, з яким закінчився бейсбольний матч, рухомим рядком промчали яскраві жовто-зелені літери й цифри заввишки з одноповерховий будинок: 18 червня 1999 р., 9:19 вечора.
Джейк розтулив було рота: хотів спитати, чи впевнені вони, що зазирнули в Наріжний світ, саме той, де Стівену Кінгу залишалося жити менше доби, — але промовчав. І покартав себе за нетямущість. Відповідь крилася у часі — втім, як завжди. Цифри, що складали 9:19, в сумі теж давали дев’ятнадцять.
— І скільки часу минуло відтоді, як ви це побачили? — запитав Роланд.
Дінкі подумки прикинув.
— Годин зо п’ять, не менше. Я виходжу з того, коли прозвучали сирени й вимкнулося на ніч сонце.
«Тобто на іншому боці зараз пів на третю ранку, — вирахував Джейк, полічивши години на пальцях. Думати було важко. Навіть просте додавання гальмували думки про Едді, але Джейк зрозумів, що трохи зусиль — і він подужає додати. — Хоча розраховувати на те, що минуло лише п’ять годин, не можна, бо в Америці час біжить швидше. Може, ситуація зміниться, тут і там час зрівняється, адже Руйначі вже не мучать Промінь. Але поки що все як раніше. Поки що він плине швидше».
І може перескочити вперед.
Зараз, вранці дев’ятнадцятого червня, Стівен Кінг може сидіти перед друкарською машинкою в своєму кабінеті, а наступної миті… бах! Буде вечір, вісім чи двадцять годин пролетять як одна мить, і Кінг лежатиме в труні у похоронному бюро, а довкола, теж у світлі лампи, сидітиме його невтішна сім’я і вирішуватиме, яку заупокійну службу він хотів би (звісно, за умови, що цієї інформації немає в його заповіті), може, вони навіть домовлятимуться, де його поховати. А Темна вежа? Якою її уявив собі Стівен Кінг? Чи, може, якою її уявив собі Ґан. Або Прим. Вони всі згинуть навіки. А що то за звук? Напевно, то Багряний Король регоче, і регоче, і регоче, і регіт його долинає десь із надр Дискордії. А павучок Мордред, либонь, регоче разом з ним.