Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 129

129

Потім підійшов Тед, а слідом за ним — і Дінкі, і ще двоє чи троє Руйначів нерішуче наблизились та стали за їхніми спинами. Тед опустився навколішки біля жінки, що борсалася й кричала, і показав жестом, щоб Дінкі вкляк з іншого боку. Тед узяв її за руку й кивнув Дінкі, наказуючи взяти за другу. І від них заструменіло якесь тепло, глибоке й заспокійливе. Джейкові воно не призначалося, але й він відчув його крихту на собі, і серце, яке шалено рвалося з грудей, притихло. Він зазирнув в обличчя Теду Бротіґену й побачив, що його зіниці розширюються і звужуються, розширюються і звужуються.

Сюзаннині крики стали слабшати, стишилися до ледь чутних стогонів болю. Вона подивилася вниз на Едді, й коли нахилила голову, з очей полилися сльози, лишаючи на сорочці Едді маленькі темні плями, як від краплин дощу. І саме тієї миті з провулка вигулькнув Шимі, викрикуючи радісну осанну всім, хто його чув: «ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩЕ НЕ ПІЗНО! ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ЯКРАЗ ВЧАСНО, ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ І ЩО ТРЕБА ПОЧЕКАТИ, ВІН ЗЦІЛИТЬСЯ» — сильно накульгуючи (на це ніхто навіть уваги не звернув, ніхто навіть не помітив). Дінкі тихо пробурмотів щось до Руйначів, яких ставало дедалі більше, від натовпу відділилося кілька людей, вони підійшли до Шимі й попросили його вгамуватися. У центрі Девар-Тої не вщухали сигналізації, але дві пожежні машини вже приборкали вогонь у трьох головних будівлях (у Дамлі-Гаузі, будинку начальника і Феверел-Холі).

Наступне, що запам’ятав Джейк, — як пальці Теда неймовірно обережним рухом розсунули волосся на потилиці в Едді й відкрили велику діру, заповнену темним желе загуслої крові. В ній були маленькі білі цятки. Джейк щосили себе переконував, що ті цятки — уламки кістки. Краще так, ніж думати, що то вкраплення мозку.

Побачивши страхітливу рану в голові, Сюзанна зірвалася на ноги й знову закричала. Заметалася. Тед і Дінкі (біліший од крейди) обмінялися поглядами, міцніше стиснули її руки й знову передали

(спокій тиша тихо чекай спокійно повільно спокій)

заспокійливий імпульс, що вилився як у слова, так і в кольори (світло-блакитний, що поволі переходить у спокійні відтінки попелясто-сірого). А Роланд тримав її за плечі.

— Ми можемо щось для нього зробити? — спитав стрілець у Теда. — Хоч що-небудь?

— Його можна покласти зручніше, — відповів Бротіґен. — Принаймні це ми можемо. — Він показав у бік Девару. — Роланде, але ж у вас ще є там незакінчена справа, хіба ні?

Якусь мить здавалося, що Роланд не до кінця зрозумів питання. Та потім подивився на трупи вбитих охоронців і кивнув.

— Так. Справа є. Джейку, допоможеш мені? Якщо ті, хто лишився в живих, знайдуть нового ватажка і перегрупуються… нам це не потрібно.

— А як же Сюзанна? — запитав Джейк.

— Сюзанна допоможе нам доправити її чоловіка туди, де йому буде легше і він помре спокійно, якщо це можливо, — сказав Тед Бротіґен. — Правда ж, люба?

Вона подивилася на нього не зовсім порожніми очима. Той погляд, у якому злилися розуміння і благання, крижаною бурулькою врізався Джейкові в серце.

— Він повинен померти? — спитала вона у Теда.

Тед підніс її руку до своїх губ і поцілував.

— Він має померти, а ти маєш це витримати.

— Тоді ти маєш дещо для мене зробити, — вона торкнулася Тедової щоки пальцями. Джейк подумав, що ті пальці холодні. Дуже холодні.

— Що, люба? Зроблю все, що зможу. — Він узяв її пальці в свої

(спокій тиша тихо чекай спокійно повільно спокій)

долоні.

— Припини робити те, що ти робиш, доки я сама не попрошу тебе про це, — сказала вона.

Він подивився на неї здивовано. Перезирнувся з Дінкі, але той лише знизав плечима. Тед знову перевів погляд на Сюзанну.

— Не полегшуй мені горе своїм добрим розумом, — попросила вона, — бо я готова випити чашу до дна. До останньої краплі.

Хвилину-дві Тед стояв, похиливши голову. Його насуплене чоло прорізала складка. Та потім він підвів погляд і всміхнувся їй. Такої теплої усмішки Джейк не бачив ніколи.

— Добре, леді, — відповів Тед. — Зробимо так, як ти просиш. Але якщо ми тобі знадобимося… коли знадобимося…

— Я покличу, — мовила Сюзанна й знову опустилася на коліна біля чоловіка, що лежав і бурмотів на дорозі.

Два

Коли Роланд і Джейк наближалися до провулка, що мав привести їх назад до центру Девар-Тої, де вони, забувши ненадовго свою тугу за другом, розберуться з уцілілими ворогами, Шимі простягнув руку і посмикав Роланда за рукав сорочки.

— Промінь каже спасибі, колишній Вілле Деаборн. — Криками він зірвав собі голос і тепер міг лише хрипко шепотіти. — Промінь каже, все може бути добре. Добре, як новеньке. Ще й краще.

— Це чудово, — сказав Роланд, і Джейк подумки з ним погодився. Але справжньої радості не відчув, як не відчував її тепер. Джейку не йшла з голови дірка, яку відкрили обережні пальці Теда Бротіґена. Дірка, заповнена червоним желе.

Роланд обійняв Шимі за плечі, притис його на мить до себе і поцілував. Шимі від радості заусміхався.

— Я піду з вами, Роланде. Візьмеш мене, дорогенький?

— Іншим разом, — відказав Роланд.

— А чому ти плачеш? — спохмурнів Шимі. На очах у Джейка його радість розтанула, поступилася місцем стурбованості.

На Головну вулицю невеликими групками поверталися Руйначі. Вони зиркали в бік стрільця, і на їхніх обличчях Джейк бачив переляк… якусь заціпенілу цікавість… а в деяких випадках очевидну відразу. Майже ненависть. І жодного виразу вдячності, навіть проблиску вдячності. За це він сам їх зненавидів.

129