Темна вежа. Темна вежа VII - Страница 115

115

— Хайл, Фінлі О’Теґо! — промимрив Гейліс і вгатив себе кулаком у лоба, та так сильно, що гахнувся головою об стіну — бонк! То була остання крапля: Пімлі не втримався й розреготався. І Фінлі б не сказав йому жодного слова докору на шляху до Дамлі-Гауза, бо він і сам усміхався. Хоча навряд чи Род на ім’я Гейліс міг заспокоїтись, дивлячись на цю усмішку, — забагато гострих зубів вона оголювала. — Хайл, Фінлі з Варти, довгих днів і приємних ночей тобі, сей!

— Це вже краще, — милостиво кивнув Фінлі. — Ненабагато, але краще. Що, чорт забирай, ти тут робиш до сирени й сонця? І що в козубі, лайдаче?

Гейліс ще сильніше притиснув кошик до грудей. Його очі тривожно заблищали. Усмішка Фінлі враз погасла.

— Зараз же відкрий кришку й покажи мені, що в тому кошику, інакше зубів не збереш. — Слова зірвалися тихим рівним гарчанням.

Якусь мить Пімлі здавалося, що Род не підкориться, і начальник тюрми відчув новий спалах тривоги. Та потім поволі мутант підняв кришку плетеного кошика. Він був з ручками — удома у Фінлі такі називали козубами. Род неохоче простягнув його, водночас заплющуючи свої червоні, закоростявілі повіки і повертаючи голову, наче очікував запотиличника.

Фінлі зазирнув усередину. Довго мовчав, а потім і сам розреготався і запропонував Пімлі подивитися. Начальник одразу зрозумів, що всередині, але що цей вміст означав, розкумекав не одразу. Потім у голові пронісся спогад про те, як він вичавив прища й запропонував Пімлі злизати кривавий гній, неначе вишукану закуску, що лишилася після вечірки. На дні Родового кошика лежала купка використаних серветок. «Клінекс».

— Таммі Келлі наказала тобі позбирати вранці сміття? — спитав Пімлі.

Род перелякано кивнув.

— І вона сказала тобі, що ти можеш узяти собі зі сміттєвих баків все, що припаде до душі?

Він думав, що Род збреше. Якби це сталося, він наказав би Фінлі дати брехунові урок чесності — віддухопелити як слід.

Але Род — Гейліс — зажурено похитав головою.

— Гаразд, — полегшено зітхнув Пімлі. Ранній ранок якось не викликав бажання когось бити й чути плач та виття. Вони псували людині сніданок. — Можеш іти зі своїми знахідками. Але наступного разу питай дозволу, бо будеш битий. Зрозумів?

Род енергійно закивав.

— Іди. Геть з мого дому й моїх очей!

Вони провели його поглядами, недоумка з кошиком зашмарканих серветок, які, поза всіляким сумнівом, він смакуватиме, наче солодку нугу. Кожен соромив іншого, щоб той зберігав серйозний вираз обличчя, поки нещасний скалічений нічий син не пішов. І лише потім вони розреготалися.

Фінлі О’Теґо гепнувся спиною об стіну, та так сильно, що одна з картин злетіла зі свого гвіздка, і сповз на підлогу, б’ючись в істериці сміху. Пімлі сховав обличчя в долоні й сміявся до кольок у чималому череві. Сміх зняв напруження, з яким кожен з них почав день, миттєво розвіяв його.

— Небезпечний хлопак! — сказав Фінлі, коли до нього повернулася здатність говорити, і витер мокрі від сліз очі пухнастою рукою-лапою.

— Шмаркледиверсант! — погодився Пімлі. Його обличчя було буряково-червоним.

Вони перезирнулися і знову зайшлися сміхом від полегшення, і заливалися ним, аж поки не розбудили економку на третьому поверсі. Таммі Келлі лежала у своєму вузькому ліжку, слухаючи тих ка-меїв, і несхвально вдивлялася в темряву. На її думку, всі чоловіки були однакові, байдуже, якого кольору в них була шкіра.

Вийшовши надвір, г’юм-начальник і тахін, шеф безпеки, пліч-о-пліч покрокували Алеєю. А Дитя Родерика тим часом, низько похиливши голову, припустило через Північну браму. Серце шалено калатало в грудях. Він був на волосину від смерті! Еге ж! Якби Горностай запитав його: «Гейлісе, ти що-небудь сховав у будинку?», він би спробував збрехати, але де вже такому, як він, обдурити такого, як Фінлі О’Теґо. Нізащо в житті він би його не обманув! Його б одразу викрили, це точно. Але його не викрили, слава Ґану. Та куля, яку йому дав стрілець, тепер лежала, схована, в дальній спальні й тихо дзижчала сама до себе. Він поклав її в кошик для сміття, як йому й наказали, та прикрив чистими серветками з коробки, що стояла на раковині (це йому теж наказували). Про те, що він може взяти викинуті серветки собі, мови не було, але він просто не зміг опиратися їхнім вологим смачним пахощам. Але ж усе добре вийшло, чи не так? Атож! Бо замість ставити йому різні питання, на які він не зміг би відповісти, вони його засміяли і відпустили. Він хотів би знову вилізти на гору й погратися з пухнастиком, але сивий старий г’юм Тед сказав йому іти геть, далеко-далеко, коли він виконає свою роботу. А якщо почує стрілянину, Гейліс має сховатися і чекати, поки вона не закінчиться. А що почує — о так, жодних сумнівів. Адже він виконав те, про що просив його Роланд з Ґілеаду? Перша з гудючих куль тепер лежала в одному з гуртожитків, феверелі, ще дві були в Дамлі-Гаузі, де працювали Руйначі і відсиплялися після зміни охоронці, а остання лежала у будинку начальника… де його мало не зловили! Гейліс не знав, та й знати не хотів, для чого були ті гудючки. Він збирався втекти, якщо вдасться, то зі своєю подругою Гармою — от тільки б знайти її. Якщо почнеться стрілянина, вони сховаються в якійсь глибокій ямі й він поділиться з нею серветками. На деяких не було нічого, крім засохлого мила для гоління, але на інших були мокрі шмарклі й великі «кози», навіть через кришку кошика він відчував їхні спокусливі пахощі. Найбільшу серветку, на якій була кров, він збереже для Ґарми, а вона йому за це дозволить себе чпок-чпок. Гейліс покрокував швидше, всміхаючись від заманливої думки про те, як він буде чпок-чпокатися з Гармою.

115